Розділ 66

  Він почав розповідь повільно, підбираючи кожне слово, наче йшов по мінному полю. Це було двадцять шість років тому. Магдалена, тоді ще молода і неймовірно амбітна магиня, отримала завдання закрити розлом у закинутому маєтку на околицях Чернігівщини. У ті часи Бюро працювало інакше. Клірики з Риму ще не були офіційними партнерами, вони трималися осторонь, вважаючи нашу магію гріховною. Магдалена була сама. Сильна, але недосвідчена в питаннях демонології вищих порядків.

— Розлом виявився не просто діркою в ефірі, — вів далі Дем’ян. — Це була пастка. Демони нижчого кола схопили її. Вони тягнули її в Пекло, обіцяючи вічне рабство, тортури… Те, що вона пережила в перші години в тому сирому, просякнутому сіркою підземеллі, випалило в ній щось назавжди.

  Він замовк, важко зітхнув і продовжив:

— Але через кілька днів за нею прийшли. Не рятувальники з Бюро. За нею прийшов Він. Один із вищих демонів, хтось із тих, кого в Пеклі бояться навіть найлютіші кати. Він мав подобу людини — дуже вродливого чоловіка, але з очима, в яких застиг космічний холод. Він просто забрав її. Без бою. Жоден із нижчих демонів не наважився навіть пискнути, коли він витяг її зі спільної ями.

  Дем’ян підвів очі на мене. У них було стільки болю, що мені захотілося підійти й обійняти його, але я відчувала: зараз він має виговоритися до кінця.

— Він привіз її у своє обійстя. Це був палац серед пустки, оточений охороною, яка підкорялася лише його слову. Він виставив варту і наказав: «З її голови не має впасти жодна волосина». Мати спочатку чекала підступу. Чекала, що він готує для неї щось жахливіше за звичайні тортури. Але він… він просто залишив її там. Вона мала доступ до бібліотеки, до саду, де замість квітів був лише попіл та дивні кам'яні скульптури, але все було спокійно. Її годували, її не чіпали.

  Парадокс виживання

— Минали тижні, — Дем’ян встав і почав ходити по кімнаті. — Магдалена зневірилася. Її магія в Пеклі не працювала, вона була звичайною жінкою, зачиненою в золотій клітці. Вона була впевнена, що Бюро вже викреслило її зі списків живих. Єдиною її зброєю залишилися розум і тіло. Вона вирішила спробувати вижити будь-якою ціною.

  Він зупинився біля вікна, дивлячись на дахи Києва, але бачив зовсім інше.

— Той чоловік… демон… він був дивно холодним. Але водночас у ньому була якась прихована шляхетність. Мати вирішила, що ставши його коханкою, вона зможе маніпулювати ним, зможе знайти спосіб подати знак у наш світ. Вона почала фліртувати. Вона використовувала весь свій жіночий арсенал. І одного вечора, коли вона зайшла до нього в кабінет, він запитав її прямо: «Чи не пожалкуєш ти про це потім, жінко?». Вона відповіла, що ні.

  Дем’ян схилив голову.

— Їхнє кохання було стрімким. Вона розповідала вчора… з такими деталями, що мені хотілося затулити вуха. Вона каже, що він був кращим за багатьох «світлих» людей, яких вона знала. Він захистив її від жахів Пекла, подарував їй спокій там, де спокою не існує. Вони обоє хотіли цього. Це не було насилля, Еллі. Це був свідомий вибір двох істот у самому центрі хаосу.

— Через три місяці групі прориву Бюро вдалося витягти її, — голос Дем’яна став тихим, майже шепотом. — Коли вона повернулася, вона вже знала, що вагітна. Мною.

  Я відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

— Щоб її не обговорювали за спиною, щоб колеги не дивилися з презирством, щоб уникнути довгих допитів «Відділу внутрішньої безпеки», вона придумала легенду. Вона сказала всім, що дитина — наслідок жахливого насилля. Що вона — жертва, яка вижила чудом. Бюро прийняло цю версію. Їй співчували. Її героїзували. А я виріс із усвідомленням того, що я — плід ненависті та болю.

  Дем’ян знову сів на ліжко, знесилений.

— А вчора вона сказала мені правду. Вона сказала, що любила його. Що він був єдиним, хто бачив у ній не магиню, не інструмент Бюро, а жінку. І що я — плід цієї дивної, неможливої любові між світлом і темрявою.

— Дем’яне… — я нарешті знайшла голос. — А вона знає його ім’я? Ти питав?

— Питав, — Дем’ян гірко хмикнув. — Вона навіть не захотіла продовжувати цю розмову. Сказала, що він ніколи не повідомляв їй свого справжнього імені. Сказав лише, що воно «не для її вух», і що вона може називати його так, як їй підказує серце. Для неї він залишився «Тим, хто врятував». Для мене ж він… батько, якого я ніколи не знав, і чия кров зараз тече в моїх жилах, роблячи мене тим, ким я є.

  У двері раптом почали не просто стукати, а ломитися.

— Гей, Наливайко! Еллі! Ви що там, вирішили влаштувати нараду без моєї участі? — пролунав обурений голос Валеррр’яна з-за дверей. — Сніданок уже холоне! Там дають сирники з справжнім медом, а ви ігноруєте мої гастрономічні потреби! Я зараз викличу службу безпеки готелю через «викрадення відьми серед білого дня»!

  Дем’ян здригнувся і швидко витер очі. Він подивився на мене з благанням.

— Еллі, прошу тебе… Нікому. Навіть йому. Особливо йому. Це таємниця, яка може знищити кар’єру моєї матері й моє життя в Бюро. Якщо дізнаються, що мати брехала, мене можуть відправити на досліди. Або чого гірше, можуть вирішити, що яблуко від яблуні...

  Я підійшла до нього і міцно взяла за руки. Його долоні були гарячими, наелектризованими.

— Твоя таємниця в безпеці зі мною, Дем’яне. Твій батько… ким би він не був, він захистив твою матір. Він подарував їй спокій у Пеклі. Це не вчинок монстра. Це вчинок того, хто вміє любити. І це не робить тебе гіршим. Це робить тебе сильнішим.

— Я все чую! — Валеррр’ян продовжував шкрябати двері. — Якщо через п’ять секунд двері не відчиняться, я почну співати львівських батярських пісень на весь коридор! Ви цього не хочете, повірте!

  Дем’ян ледь помітно всміхнувся — вперше за цей ранок.

— Йди до нього, Еллі. Я прийду за кілька хвилин. Мені треба вмитися і… надіти нормальне лице знову.

  Я вийшла з номера, ледь не збивши Валеррр’яна, який стояв у бойовій позі зі своїми шкарпетками в лапах.