Розділ 65

  Ранок четверга видався напрочуд яскравим. Сонце безжально пробивалося крізь щільні штори готелю «Магістр Палас», висвітлюючи кожну порошинку, що кружляла в повітрі. Але для мене цей ранок не мав нічого спільного зі світлом. Події минулої ночі — крижаний замок Магдалени, її раптове зникнення та заціпеніння Дем’яна — висіли над нами важкою грозовою хмарою.

  Я не могла чекати на сніданок. Відчуття в Саду Тіней, де жінка просила передати листа своєму Андрію, дивним чином переплелося з тривогою за Дем’яна. Я знала: якщо ми зараз не поговоримо, ця прірва між нами стане нездоланною.

  Тихо, щоб не розбудити Валеррр’яна, який розкинувся на подушці, виставивши одну шкарпетку вбік, я вислизнула з номера. Коридор був порожнім. Номер 415 знаходився в самому кінці — там, де закінчувався блиск дорогих килимів і починалася зона тиші.

  Я постукала. Раз, другий. За дверима почувся важкий крок. Коли замок клацнув і Дем’ян відчинив двері, я ледь не відсахнулася.

  У полоні мовчання, він виглядав жахливо. Його ідеально випрасувана сорочка була розстебнута на верхні ґудзики, волосся розпатлане, а під очима залягли глибокі тіні. В кімнаті пахло міцною кавою та озоном — ознака того, що він усю ніч намагався стабілізувати свій ефір.

— Еллі? — його голос був охриплим. Він озирнувся назад, у порожній коридор. — Ти одна? Без… нього?

— Валеррр’ян спить, — відповіла я тихо. — Дем’яне, твій стан… він мене лякає. Ти виглядаєш так, ніби за ніч постарів на десять років. Що сталося в замку?

  Дем’ян відступив назад, запрошуючи мене увійти. Він мовчки вказав на єдине крісло біля вікна, а сам важко сів на край ліжка, опустивши голову на руки. Кімната була залита сонячним світлом, але навколо Дем’яна воно ніби гасло, поглинаючись його важкою аурою.

— Пам’ятаєш, я розповідав тобі офіційну версію? — почав він, не піднімаючи очей. Його пальці нервово перебирали край ковдри. — Історію про те, як мою матір, Магдалену, викрав демон під час невдалого завдання? Ту саму історію, яку вивчають у Бюро як приклад професійної трагедії?

  Я кивнула, затамувавши подих.

— Так от… — Дем’ян гірко всміхнувся. — Виявляється, все не так просто. Істина значно брудніша і водночас… неймовірніша.