Розділ 64

  Двері кабінету розчахнулися рівно за годину. Але той Дем’ян, який вийшов звідти, не мав нічого спільного з тим чоловіком, який жартував зі мною в машині.

  Він був не просто блідим — його обличчя здавалося витесаним із мертвого мармуру. Погляд був спрямований у нікуди, а аура навколо нього стала такою щільною та колючою, що розмови в залі миттєво затихли. Навіть Валеррр’ян припинив повчати пані Олену і напружився.

  Дем’ян пройшов крізь натовп, не бачачи нікого. Він зупинився біля мене, і я відчула, як від нього віє арктичним холодом.

— Еллі, ми їдемо. Зараз.

— Дем’яне? — я торкнулася його рукава, але він навіть не здригнувся. Його м'язи були як камінь.

  Він зробив над собою зусилля і повернувся до гостей. Його голос був сухим, механічним:

— Панове, прошу вибачити. Мати… пані Магдалена не вийде. Вона раптово відчула втому і потребує абсолютного відпочинку. Дякуємо за вечір.

  Він не чекав відповіді. Підхопивши мене під лікоть (це не був ніжний жест, а радше автоматичний рух), він повів мене до виходу. Валеррр’ян, підхопивши свої шкарпетки, дріботів за нами, поглядаючи на Дем’яна з неприхованою підозрою. Магдалена так і не з’явилася. Навіть на балконі, навіть у вікні. Будинок ніби раптом вимкнув свою гостинність.

  Дорогою до готелю в салоні авто панувала така тиша, що було чути, як працює магічний стабілізатор двигуна. Київ миготів вогнями за вікном, але ми були в коконі напруження.

  Валеррр’ян, який терпіти не міг психологічних драм, вирішив взяти ситуацію у свої лапи.

— Ну що ж! — бадьоро почав він, витираючи лапу. — Прийом був на рівні. Вершки — 9 з 10, гості — наївні, але приємні. Дем’яне, ти бачив обличчя Броніслава, коли я розповів про твій рапорт щодо домовиків? Він ледь монокль не проковтнув! Скажи ж, я був зіркою?

  Дем’ян не відповів. Його очі були прикуті до дороги, а руки стискали кермо так сильно, що шкіра на кісточках пальців побіліла.

— Гей, Наливайко! — Валеррр’ян поплескав його по плечу своєю м’якою лапкою. — Я до тебе звертаюся. Може, твоя мама сказала, що твої звіти нудні? Чи що ти неправильно носиш краватку? Еллі, скажи йому, щоб перестав зображати статую Командора, це псує мій тріумфальний настрій!

— Валеррр’яне, досить, — тихо сказала я.

— Що трапилося, Дем’яне? — я знову спробувала достукатися до нього. — Це через розмову про Буревій?

— Еллі, я прошу… — його голос здригнувся, але він миттєво взяв себе в руки. — Зараз не час. Мені треба… усвідомити почуте. Обговоримо це пізніше. Просто дай мені довезти вас до готелю.

  Ми розійшлися по номерах у гнітючій мовчанці. Дем’ян лише коротко кивнув мені біля дверей 403-го і зник у глибині коридору.

— З ним щось не так, — Валеррр’ян застрибнув на ліжко, щойно ми увійшли. — Його ефір зараз схожий на розбите дзеркало. Він наляканий, Еллі. Хоча намагається виглядати злим. Що вона йому сказала в тому кабінеті?

— Я не знаю, Валеррр’яне, — я сіла на край ліжка, відчуваючи неймовірну втому. — Але я дам йому цей час. Він має право на власні таємниці, навіть якщо вони роблять його таким холодним.

  Я не планувала спати, але Сад не питав мого дозволу. Поклик прийшов як раптовий спад тиску — вуха заклало, а світ навколо почав сіріти й розчинятися.

  Я опинилася на попелястій стежці Саду. Туман тут був не таким, як у Києві — він був живим, сповненим шепотів. Попереду, біля дерева, чиї гілки нагадували застиглі вени, я побачила жінку. Вона була в легкому світлому плащі, розгублена, нерішуча. Вона постійно озиралася, ніби намагалася знайти двері, які щойно зачинилися за її спиною.

— Де я? — її голос був тонким і ламким, як старий пергамент. — Чому так… тихо? Я ж просто поспішала. У мене в сумці були продукти для вечері… Андрій чекає. Я бігла до переходу…

  Я підняла свій старий ліхтар. Його тепле, бурштинове світло м’яко лягло на її обличчя, розсіюючи навколо неї холодний туман.
— Це Сад Тіней, — сказала я, підходячи ближче. — Спробуйте згадати. Що сталося на тому переході?

  Жінка заплющила очі. Її пам'ять хлинула на мене хвилею, і я ледь встояла на ногах. Я прожила її біль: раптовий, пронизливий вереск гальм, сліпуче біле світло фар, різкий удар, після якого світ став невагомим, і коротке, нестерпне відчуття розпачу від того, що вона не встигла зробити останній крок.

— Мене збила автівка, — прошепотіла вона, і по її обличчю покотилися прозорі, невагомі сльози. — Боже, я ж не сказала йому… Я не попередила…

  Вона впала на коліна в попелясту траву.

— Будь ласка! — вона схопила мене за руку. Її долоні були крижаними, але в них була неймовірна сила останнього бажання. — Я не можу піти, поки він не дізнається. Андрій буде чекати мене під під’їздом усю ніч. Він буде думати, що я пішла від нього… Передай йому, що я буду чекати його. Скільки б не прийшлося. Нехай він живе. Нехай він знає, що я не зникла, я просто… трохи далі.

— Я обіцяю, — відповіла я, відчуваючи, як її розпач відгукується в моєму власному серці. — Я знайду спосіб передати йому листа. Він дізнається правду.

  Я підняла ліхтар вище, вказуючи їй на сріблясту стежку, що прорізала туман.

— Йдіть туди. Там ви знайдете спокій. А ваше послання я доставлю. Обіцяю своєю магією.
Жінка кивнула. Її постать почала ставати прозорішою, поки вона повільно йшла шляхом. Сад спалахнув теплим сяйвом на мить, а потім знову запала тиша.

  Я прокинулася від того, що сонце почало пробиватися крізь важкі готельні штори. У мене було відчуття, що я не спала, а несла на плечах увесь цей світ. На тумбочці лежав мій блокнот. Я знала, що маю зробити першим ділом: знайти чоловіка на ім’я Андрій.

Але спочатку… я глянула на двері. Мені треба було дізнатися, що зламалося в Дем’яні за тими дверима в замку.