Розділ 63

  Замок Магдалени дихав історією, що була значно старшою за саме Бюро Магічної Безпеки. Коли важкі дубові двері кабінету зачинилися за Дем’яном та його матір’ю, я залишилася посеред Великої зали, відчуваючи себе так, ніби мене випадково телепортували на королівський раут у середньовічну Європу, забувши видати сценарій.

  Повітря в залі було густим від ароматів дорогого тютюну, витриманої медовухи та тонкого шлейфу магічних пахощів. Велетенський камін, витесаний із цільного шматка сірого граніту, кидав на стіни довгі, живі тіні. Вогонь у ньому тріщав по-особливому — ритмічно, наче розмовляв із гостями.

  Я знічено притиснула до себе келих із соком, намагаючись не дивитися на свої руки — мені здавалося, що навіть мої нігті виглядають «надто по-львівськи» для цього місця. Моє знічення було майже фізичним: я очікувала побачити затишну кухню та професорку в окулярах, а потрапила до епіцентру магічного лоску, де кожен погляд важив більше, ніж річний звіт нашого відділу.

— Юна леді, ви занадто напружені для такої чудової блузи, — пролунав глибокий, злегка хрипкий голос праворуч.

  Я здригнулася. Переді мною стояв пан Броніслав — легендарний київський Відьмак-артефактор. Він виглядав як ілюстрація до старовинної книги: довгий темний сюртук, монокль на срібному ланцюжку та пальці, вкриті дрібними шрамами від роботи з металом. Поруч із ним стояли дві магині — пані Олена, чий високий шовковий тюрбан прикрашала жива брошка-світлячок, та пані Софія, жінка з неймовірно гострими очима та віялом, що при кожному помаху розсіювало аромат гірського полину.

— Ізабелла Найда, — представив мене пан Броніслав своїм супутницям. — Та сама, що приборкала львівську сирену і першою одягла кільце.

— О, ми чули! — пані Олена злегка нахилила голову, і брошка на її тюрбані спалахнула блакитним. — Кажуть, у вас неймовірний талант. Але ваш фамільяр… — вона перевела погляд на Валеррр’яна, — це щось абсолютно поза категоріями Бюро.

  Валеррр’ян у цей момент почувався так, ніби він щойно виграв Греммі серед магічних істот. Він сидів на м'якому оксамитовому пуфі, поважно закинувши лапу в шкарпетці на лапу.

— Поза категоріями? — муркнув він, ігноруючи мій застерігаючий погляд. — Дорога пані, я і є категорія! Те, що київські чиновники намагаються втиснути в 160 сторінок своєї недолугої методички, я називаю «духовним обмеженням свободи слова». Ви читали пункт про «стриманість у мурчанні»? Це ж клінічний абсурд! Я — фамільяр-інноватор, я приніс у Львів дух реформ і шкарпеточок ручної роботи, а вони хочуть, аби я проходив атестацію на «етичну поведінку біля сметани»!

  Магині щиро засміялися. Пан Броніслав навіть наблизився, розглядаючи Валеррр’яна крізь монокль.

— Ручна робота, кажете? — пробурмотів Відьмак. — Цікаве в’язання. Схоже на захисну сітку від дрібних проклять. Дуже практично.

— Практично? — вигукнув Валеррр’ян. — Пане Броніславе, це — Естетика! Стиль! Це те, що рятує світ, коли магія дає збій. Поки ваші столичні фамільяри намагаються відповідати нормативам, я створюю тренди.

  Ось побачите, через місяць увесь Київ буде в’язати шкарпетки, аби хоч трохи наблизитися до мого рівня інтелекту.

  Я лише тихо зітхнула, намагаючись не видати свого збентеження. Валеррр’ян перетворив прийом на власне стендап-шоу, а гості, замість того, щоб жахнутися його нахабства, були просто в захваті. Я ж продовжувала кидати погляди на двері кабінету Магдалени. Всередині мене росло тривожне відчуття — ефір навколо будинку почав вібрувати якось… інакше. Холодно.