Розділ 62

— Еллі, ти бачиш це безумство? Пункт 4.2: «Фамільяр повинен демонструвати стриманість у споживанні продуктів преміум-класу під час виконання завдання». Пункт 12.8: «Суворо заборонено використовувати сарказм, іронію та пасивну агресію щодо співробітників Бюро чи МагПобуту вищого рангу». Це не методичка, це — некролог моєї особистості! Вони хочуть перетворити нас на службових вівчарок!

  Ізольда, яка сиділа поруч із Діаною, вперше за всю поїздку втратила свою античну незворушність. Вона дивилася на методичку з таким виглядом, ніби їй запропонували з’їсти гумовий чобіт.

— Я не дозволю, щоб мої когнітивні здібності оцінювала комісія зі столичних вискочок, — пробурмотала вона, і її шкіра вкрилася дрібними зморшками люті. — Вони хочуть перевірити мою придатність? Нехай спочатку перевірять придатність свого мозку до сприйняття моєї величі.

  Валеррр’ян захлопнув книжку з таким гуркотом, що сивий маг попереду здригнувся.

— Все. Моє рішення остаточне. Я йду в магічне підпілля. Буду їсти сухі сухарі, пити дощову воду і жити в темних лісах Полісся з вовками, ніж дозволю цим бюрократам ставити мені оцінки за «рівень мурчання».

  Еллі, збирай речі, ми переїжджаємо в в якесь віддалене дупло! Я не стану сертифікованим інвентарем!

  Офіційна частина конференції закінчилася близько п’ятої вечора. Зал почав повільно порожніти, а Діана раптом змінилася. Замість холодної, зосередженої оперативниці перед нами постала молода жінка з сяючими очима.

— Друзі, — вона посміхнулася так щиро, що я навіть на мить забула про її рапорти в Ковен. — На сьогодні я вас залишаю. Моя родина вже обірвала телефон. Бабуся спекла свій фірмовий пиріг із качкою, а подруги з університету вже забронювали столик. Сьогодні мене в готелі не чекайте — хочу побути просто Діаною, а не «аналітиком зі Львова». До від’їзду ще три дні, тож маю час на ковток нормального життя.

  Вона швидко обійняла мене, кивнула Дем’ян та, підхопивши Ізольду, що все ще перебувала в стані тихої істерики від методички, зникла в натовпі.

  Ми з Дем’яном залишилися одні в сутінках холу Головного Управління.

— Ну що, — Дем’ян поправив шарф і глянув на годинник. — Готова? Магдалена вже дзвонила. Каже, що «чайник на плиті». Сподіваюся, ти не дуже втомилася від цих промов про інновації.

  Шлях до Магдалени видався доволі довгим. До будинку Дем’янової матері ми їхали на його службовому авто. Київ швидко змінювався: високі скляні вежі центру поступилися місцем мальовничим передмістям, де дерева ставали вищими, а ефір — прозорішим. Дем’ян мовчав, зосереджено крутячи кермо, а я намагалася приборкати хвилювання.

— Ти казав, це просто будинок у передмісті, — нагадала я, дивлячись, як ми звертаємо на приватну дорогу, огороджену високим кованим парканом.

— Ну... в певному сенсі так, — ухильно відповів він.

  Коли ми під’їхали до пагорба, я мимоволі привідкрила рот. Це не був «будинок». Це був справжній замок у стилі неоґотики. Велична споруда з сірого каменю, зі стрімкими вежами, вузькими вікнами та масивними дубовими дверима. Територія навколо була освітлена магічними ліхтарями, що плавали в повітрі, наче маленькі зорі.

— Дем’яне... — прошепотіла я, дивлячись на фасад. — Це «невеликий будинок у передмісті»? Ти жартуєш?

  Валеррр’ян, який до цього моменту бурчав про методичку, теж витріщився у вікно.

— Ого... Еллі, здається, ми помилилися адресою. Або наш Дем’ян — принц у вигнанні, про що він забув згадати в Бюро.

  Щойно машина зупинилася біля парадного входу, до нас підійшов чоловік у бездоганній лівреї — справжній магічний дворецький. Він відчинив дверцята з такою повагою, ніби ми були королівськими особами.

— Ласкаво просимо додому, пане Дем’яне. Пані Магдалена очікує вас у Великій залі.
Дем’ян виглядав трохи ніяково, дивлячись на мій шокований вираз обличчя.

— Мати любить... традиції. Я не думав, що вона розгорне це на повну силу сьогодні.

  Коли ми переступили поріг, я зрозуміла, що «чай і розмова» були лише прикриттям. Ми потрапили на справжній прийом. Велика зала виблискувала кришталем, у величезному каміні палали дрова, а слуги в білих рукавичках розносили напої на срібних тацях.

  Але найголовніше — гості. Тут було близько двадцяти людей, і я відразу впізнала в них «вершки» київського магічного суспільства. Поважні відьми в розкішних оксамитових сукнях, старі маги в дорогих костюмах і навіть один відомий Відьмак-артефактор, чиє ім'я гриміло на всі ковени. Ці люди були частими героями Магічного Вісника.

— О боги, я в джинсах... — прошепотіла я Дем’яну, відчуваючи, як обличчя починає палати. (На щастя, на мені була гарна блуза, але це ніяк не рятувало від відчуття недоречності).

— Не хвилюйся, ти виглядаєш чудово, — спробував заспокоїти він, але я бачила, що він і сам не очікував такого натовпу.

  З глибини зали до нас вийшла Магдалена. Вона виглядала неймовірно — у довгій темно-синій сукні з масивним срібним намистом, її постава була владною, а погляд — неймовірно теплим.

— Дем’яне, синку! — вона розцілувала його в щоки. — І ти, Еллі! Нарешті ви тут.
Вона взяла мене за руки, і я відчула таку потужну, але спокійну енергію, що моє хвилювання почало вщухати.

— Вибач мені за цей натовп, люба. Але київські плітки поширюються швидше за світло. Всі хотіли познайомитися з відьмою, яка змусила мого сина перестати жити за розкладом Бюро.

  Я глянула на Дем’яна. Він стояв поруч, і в цьому розкішному замку, серед слуг і аристократії, він раптом здався мені зовсім іншою людиною. Я знала, що він із «крутої» родини, але цей масштаб... це було за межами моєї уяви.

  Валеррр’ян, відчувши запах делікатесів, уже прямував до фуршетного столу, де сиділа пара пафосних перських фамільярів.

— Еллі, я передумав щодо дупла! — вигукнув він через плече. — Магдалена має чудовий смак у архітектурі та, сподіваюся, у вершках!

  Магдалена засміялася, підхопивши мене під лікоть.