Розділ 60

  Київський вечір на Подолі пахнув зовсім інакше, ніж стерильна кришталева зала Головного Управління.

  Тут, серед низьких кам’яниць та вузьких вуличок, повітря було густим від запаху дров’яного диму, вологи близького Дніпра та того особливого затишку, який неможливо купити за жодні державні гранти.

  Дем’ян привів нас у невеликий напівпідвальчик під назвою «Сита Відьма». Тут не було голограм, магічних сканерів чи наглих вилизаних офіціантів. Замість них — важкі дубові столи, тепле світло каганців та величезна піч, у надрах якої щось апетитно шкварчало, розливаючи навколо аромат, від якого в кожного з нас (і особливо в тих, хто був у шкарпетках) почалося інтенсивне слиновиділення.

  Гастрономічна реабілітація фамільярів почалась, щойно на столі з’явилися дві величезні керамічні макітри з борщем — густим, рубіновим, із засмажкою на витриманому салі та ароматом копченої грудинки — у Валеррр’яна стався справжній гастрономічний шок.

— Це він! Справжній! Матеріальний! — прошепотів він, мало не пірнувши в тарілку прямо в своєму светрі.

— Дивіться, тут сметана така густа, що на ній можна будувати фундамент для нового відділу Бюро! Оце я розумію — стратегічний ресурс! Еллі, якщо я зараз замурчу на всю вулицю, не зупиняй мене. Це крик душі, яку щойно намагалися нагодувати «огірковим повітрям».

  Ізольда, на наш подив, теж відкинула свою аристократичну маску «сфінкса-на-дієті». Вона з такою швидкістю взялася за свинячі реберця в медовій глазурі, що навіть Діана здивовано підняла брову.

— Ізольдо, ти ж казала, що твій шлунок — це тендітний артефакт, який сприймає лише безлактозні муси? — піддражнила я, намотуючи на виделку шматочок м’якого м’яса.

  Сфінкс поважно облизнула лапу, не відриваючись від трапези.

— У Києві, — промурчала вона з набитим ротом, — етика етикою, а за реберця такого рівня можна і протокол порушити, і на Ковен наскаржитися. Після того фуршету я відчувала, що моя шкіра починає світитися від голоду, наче дешевий нічник.

  На десерт принесли вершки на сметанній подушці та з в’яленою вишнею. Валеррр’ян просто завмер, закривши очі від задоволення.

— Якщо я раптом вирішу залишитися тут назавжди, знайте — я не зрадник, я просто знайшов свою істинну релігію. І ця релігія подається в глибокій мисці.

  Коли перша хвиля голоду вщухла, Дем’ян замовив сет місцевих наливок: темно-червону вишнівку, запашну медовуху з перцем та фірмову «Подільську трав’яну», яка, за словами офіціанта, «піднімала навіть мертвий ефір». Атмосфера за столом стала м’якою та довірливою.

  Діана, повільно крутячи в руках маленьку кришталеву чарку, раптом відставила її вбік і подивилася на Дем’яна. В її очах, зазвичай холодних і зосереджених, проблиснуло щось схоже на жаль.

— Знаєш, Дем’яне… Я давно хотіла це сказати, але Бюро не те місце для сповідей. Минуло багато років, але я все ще відчуваю провину за те, якою я була під час нашого навчання та перших років служби. Я була занадто амбітною, занадто «столичною»… Я була готова йти по головах, аби отримати той самий значок старшого оперативника. Я робила помилки, і деякі з них зачепили й тебе. Вибач мені.

  Дем’ян на мить замовк, розглядаючи відблиски вогню в своїй чарці з медовухою. Його обличчя розслабилося, зникла та вічна напружена складка між бровами.

— Я теж був не подарунок, Діано, — відповів він тихо. — Я був надто категоричним. Якщо щось не вкладалося в рамки мого розуміння, я вважав це ворожим або помилковим. Я був різким, і можливо, занадто. Львів… він навчив мене, що життя значно складніше за будь-який паперовий регламент. Тож давай просто вип’ємо за те, що ми нарешті навчилися слухати не тільки накази, а й один одного.

— За нас, молодих і безнадійно дурних! — підтримала я, піднімаючи свою чарку.

  Вони почали пригадувати спільну юність у Києві: як Дем’ян на першому курсі випадково розлив еліксир невидимості в бібліотеці й тиждень не міг знайти власну контрольну роботу; як Діана намагалася заговорити екзаменатора з магічного права, а натомість змусила його співати оперні арії замість прийому заліку. Вечір наповнився сміхом та теплими спогадами, і на мить здалося, що жодних загроз, Саду Тіней чи конференцій взагалі не існує.

  Проте, коли принесли чай із польовими травами, Діана раптом стала серйозною. Вона відставила чашку й озирнулася, перевіряючи, чи ніхто не підслуховує нашу розмову за сусідніми столами.

— Еллі, — почала вона, і в її голосі з’явилася та сама тривога, яку я відчувала в ній останнім часом. — Я вже просто втомилася писати рапорти. І я не можу більше про це мовчати, особливо після сьогоднішнього.

Я відчула, як серце пропустило удар. Валеррр’ян теж припинив облизувати вуса і зосередився.

— Я не знаю, чому саме, — продовжувала Діана тихо, — але май на увазі: за тобою дуже уважно слідкують. Неймовірно уважно. Я не розумію, у чому річ — ти вже цілком впевнено контролюєш свою силу, Дем’ян тебе підстраховує, ти не робиш нічого, що порушувало б хоча б один пункт протоколу. Але мене тримають у Львові фактично як твого персонального наглядача. Я хочу повернутися сюди, додому, до Києва. У мене тут родина, друзі, моє звичне життя. Але кожен мій запит на переведення відхиляють із формулюванням «необхідність завершення моніторингу об’єкта».

  Я відчула, як по спині пробіг крижаний холодок.

— Рапорти… Діано, ти пишеш їх у Бюро?

— В тому-то й річ, що ні, — Діана похитала головою. — Я не пишу нічого поганого, не подумай. Це звичайні сухі звіти: «Емоційний стан стабільний. Резонанс у нормі. Соціалізація успішна». Ти не потребуєш більшого нагляду, ніж будь-який інший маг чи відьма. Але я надсилаю ці звіти не в оперативний відділ Бюро. Я надсилаю їх безпосередньо в Ковен. Верховній відьмі. А куди вони йдуть далі, мені не відомо.

  Дем’ян переглянувся зі мною. Його погляд був важким і похмурим. Нам не потрібно було обговорювати це довго, аби зрозуміти істину. Ми одночасно, майже в унісон, вимовив одне й те саме ім’я: