Розділ 55

  Київ зустрів нас зустрів нас вібрацією. Якщо Львів — це стара вінілова платівка з джазом, то Київ — це величезний пульт діджея, де всі важелі викручені на максимум. Щойно ми зійшли з перону, Валеррр’ян у своєму «собачому» боксі почав видавати звуки, схожі на налаштування радіоприймача під час грози.

— Я відчуваю це! — бурчав він, поки Дем’ян незграбно маневрував величезним пластиковим ящиком крізь натовп. — Ефір тут такий щільний, що бракує свіжого повітря. І пахне… пахне державними субсидіями. Фу. Еллі, випусти мене, поки я не став частиною цієї залізобетонної матриці!

  Машина Бюро чорний, дзеркально чистий седан, який всередині виявився більшим за мою першу орендовану квартиру, доставила нас до Головного Управління Магічної Безпеки. Це була велична споруда зі скла та сталі, де вікна виблискували закляттями віддзеркалення, а охорона на вході мала такий вигляд, ніби вони бачили всіх наскрізь.

  Нас зустріли в холі. Високий, худорлявий магістр у бездоганному синьому костюмі (здається, його звали Микола Петрович) широко всміхнувся, але очі його залишалися холодними, як лід у морозилці.

— О, львівська делегація! — вигукнув він, простягаючи руку Дем’яну. — Наливайко, друже! Ваші звіти з Мостів — це просто підручник з оперативної майстерності. Бюро в захваті. А ви, пані Найдо… — він глянув на мене з неприхованою цікавістю. — Жива легенда з «колечком виклику». Київ вже чекає на ваш виступ.

  Ми отримали ключі від номерів, важкі металеві жетони з гравіюванням готелю «Магістр Палас».

— До речі, Дем’яне, — Микола Петрович нахилився ближче, ігноруючи Валеррр’яна, який намагався просунути лапу крізь решітку боксу, щоб зачепити його за штанину. — Місце начальника оперативного відділу в Києві досі вакантне. Ми всі знаємо, що Львів для тебе — замалий акваріум. Не хочеш перевестися? Оклад утричі більший, службова квартира на Печерську, кращі фамільяри…

  Ізольда в цей момент зверхньо глянула на Валеррр’яна, ніби підкреслюючи слово «кращі».

— Дякую за пропозицію, Миколо Петровичу, — спокійно відповів Дем’ян, навіть не завагавшись. — Але мені у Львові прекрасно працюється. Там у кави інший смак, і… — він мигцем глянув на мене, — там ще багато незакінчених справ. Повітря Львова мені ближче за печерські протяги.

  Микола Петрович лише знизав плечима, мовляв: «Ну, як хочеш, провінціале».

  Готель виявився справжнім мурашником. У лобі було стільки відьом та магів, що в повітрі можна було побачити статичні розряди. Фамільяри всіх мастей, від вогняних саламандр у скляних колбах до величезних воронів, що сиділи на канделябрах, влаштовували свої власні розбірки.

— Так, дівчата, — Дем’ян розбирав багаж. — Діано, твій номер 602. Еллі, твій 603 — ви поряд. Мій 615, у самому кінці коридору. Зустрічаємося через годину на обід у ресторані «Астрал». А зараз, відпочивати.

  Щойно ми зайшли в номер, я нарешті відкрила клятий бокс. Валеррр’ян вилетів звідти, як корок із шампанського.

— Свобода! — закричав він, застрибуючи на підвіконня. — Еллі, я офіційно заявляю: якщо ти ще раз погодишся на моє транспортування в «собачому» форматі, я почну відгукуватися на кличку «Рекс» і погризу всі твої нові туфлі! І старі теж, для рівноваги.

  Він швидко оббіг номер, перевірив м’якість ліжка (схвалив), інспектував міні-бар (не знайшов вершків, обурився) і раптом завмер.

— Так, я відчуваю знайомі вібрації, — пробурмотів він, ворушачи вусами. — Тут, у цьому готелі, працює мій старий знайомий — барон фон Шніцель, ердельтер’єр-фамільяр, який завідує безпекою кухні. Я піду проведу розвідку. Маю дізнатися, де тут тримають найсвіжішу сметану для VIP-гостей. Не чекай мене, я буду зайнятий великою політикою.

  І перш ніж я встигла щось сказати, він прослизнув у двері, які я саме відчиняла, щоб винести пусту переноску. 

  Обід був доволі швидким, та нетерплячим. Я навіть не звертала уваги на навколишнє. Хотілось ще встигнути поблукати містом сьогодні.

  Вечір у Києві був золотавим. Місто підсвічувалося тисячами вогнів, а Дніпро внизу здавався темним оксамитом, на якому розсипали діаманти. Дем’ян запросив мене на прогулянку удвох, і ми повільно йшли алеєю над річкою.

— Ти як? — запитав він, тримаючи руки в кишенях пальта. — Не занадто багато Києва для першого дня?

— Трохи паморочиться в голові, — зізналася я. — Тут усе таке… велике. І люди дивляться на тебе так, ніби прораховують твій магічний потенціал за секунду.