Розділ 54

  Понеділок почався сумбурно. Ніби саме місто вирішило випровадити нас з проблемами та пригодами.

  Небо було низьким і сірим, а вітер на Двірцевій площі намагався зірвати капелюхи з пасажирів і переплутати всі магічні потоки.

  Ранок у квартирі на Калічій горі нагадував евакуацію магічного штабу. Тінько з самого світанку пакував «стратегічний запас» бутербродів, а Павочка востаннє перевіряла шви на шкарпеточках Валеррр’яна.

— Пані Еллі, — Тінько поважно простягнув мені пакунок, загорнутий у пергамент. — Тут пиріжки з маком, ковбаска домашня і сирник. Бо в поїздах, кажуть, годують лише обіцянками та чаєм, у якому ложка не стоїть. А маг без калорій — то просто людина з дивними жестами.

  Валеррр’ян стояв біля валізи, одягнений у свій смарагдовий светрик, і з підозрою розглядав гору речей.

— Я сподіваюся, ти не забула моє заспокійливе на основі місячного пилу? Бо якщо цей металевий черв’як, якого ви називаєте Інтерсіті, буде смикатися, я не відповідаю за цілісність ефіру в радіусі десяти метрів.

  На пероні нас уже чекали Дем’ян та Діана. Дем’ян виглядав бездоганно в темно-сірому пальті, а Діана — у своєму новому бордовому костюмі — нагадувала сталеву троянду. Поруч із нею на валізі величаво сиділа Ізольда. Сфінкс була одягнена у стильне кашемірове пончо і дивилася на навколишній світ так, ніби вона особисто орендувала цей вокзал на пів години.

— Доброго ранку, колеги, — стримано привітав Дем’ян, але його очі потеплішали, коли він глянув на мене. — Усі готові? Регламент перевезення фамільярів суворий: у вагоні вони мають перебувати в спеціальних переносних боксах.

  Валеррр’ян, який до цього моменту відчував себе королем перону, різко завмер.

— Пробачте… у чому? У цих пластикових в'язницях для позбавлених волі гризунів? Дем’яне, я — духовний наставник, еталон котячої досконалості! Я не можу сидіти в ящику!

— Це правила «Укрзалізниці» та Бюро, Валеррр’яне, — сухо зауважила Діана, дістаючи з багажника авто два новенькі бокси. — Ізольдо, прошу.

  Сфінкс із грацією королеви, яка заходить у свої покої, переступила поріг витонченого чорного боксу з м’якою підстилкою. Вона навіть не озирнулася.

— А тепер ти, — Дем’ян відкрив другий бокс. Стандартний котячий розмір «L».

  Валеррр’ян підійшов, принюхався і спробував зайти. Його пухнасті боки, роздуті від ранкових млинців Павочки та гордості, просто не пройшли крізь отвір. Светрик зачепився за дверцята, а хвіст залишився зовні, обурено сіпаючись.

— Я не влажу, — констатував Валеррр’ян із ноткою тріумфу. — Бачите? Всесвіт сам каже, що я маю їхати на руках у Еллі, бажано на подушці.

— Стривайте, — Дем’ян зазирнув у багажник. — Я знав, що ти… е-е… масштабний. Тому я взяв запасний варіант.

  Він витягнув величезний, просторий бокс із міцною сталевою решіткою. На боці боксу красувалася наклейка: «Для собак середніх порід (спанієль, фокстер’єр)».
Настала тиша. Навіть Архімед, який сидів у Тесси на плечі (вона прийшла нас провести), припинив чистити пір’я.

— Це… — голос Валеррр’яна затремтів від найвищого рівня обурення. — Це для собак? Ти пропонуєш мені, фамільяру з вищою магічною освітою, їхати в контейнері для тих, хто гавкає на поштові скриньки і їсть власні капці?

  Діана не витримала і пирхнула в кулак. Ми з Дем’яном просто вибухнули сміхом.

— Валеррр’яне, там багато місця! Можеш розтягнутися в повний зріст! — крізь сміх видавила я.

— Це онтологічна образа! — кричав кіт, поки Дем’ян обережно, але впевнено заштовхував його в «собачу долю». — Еллі! Скажи йому! Я бачу в кутку цього ящика залишки запаху кокер-спанієля! Це ж приниження гідності! Я подам скаргу в Комітет із прав магічних істот! Я буду страйкувати!

  Ізольда з сусіднього боксу відкрила одне око і зверхньо, максимально презирливо глянула на білу пухнасту кулю, що безуспішно намагалася зберегти аристократичний вигляд за сталевими гратами.

  Коли поїзд рушив, ми вмостилися у своїх кріслах. Бокси з фамільярами стояли на спеціальних місцях навпроти. Валеррр’ян, зрозумівши, що втекти не вдасться, перейшов до тактики психологічного терору.

— Еллі, — пролунало з боксу глухе бурчання. — Ти бачиш це поле? Ми проїжджаємо повз нього на швидкості сто шістдесят кілометрів на годину. Якщо цей залізний черв’як зійде з рейок, мій останній запис у щоденнику буде: «Помер у собачому ящику, не доївши сирник». Яке безславне закінчення для великої душі.

— Валеррр’яне, спи, — попросила я, намагаючись зосередитися на звіті.

— Спи? Як я можу спати, коли Ізольда дивиться на мене так, ніби я — дефектний експонат у зоопарку? — він притис мордочку до решітки. — Діано, твій сфінкс має занадто багато зарозумілості для істоти, у якої навіть шкарпеток немає. Ти бачиш мої шкарпетки? Це ручна робота! Це — стиль! А вона що? Просто шкіряний мішечок із претензіями!

  Ізольда навіть не ворухнулася. Вона лише витончено позіхнула, демонструючи ідеальні зуби.

— Дем’яне, — знову почав Валеррр’ян через хвилину. — Ти слідчий, ти маєш знати: перевезення котів у собачих контейнерах прирівнюється до магічних тортур четвертого кола. Я вже відчуваю, як у мене з’являється непереборне бажання гавкати і приносити палицю. Це вірус псової ментальності! Рятуйте мої мізки!

  Дем’ян сміявся, прикриваючи обличчя планшетом.

— Якщо ти почнеш приносити мені палицю, Валеррр’яне, я особисто випишу тобі преміальну кісточку.

— Ха-ха, дуже дотепно! Сміятися з нещасного кота в шкарпетках — це вершина вашого професіоналізму! — буркнув фамільяр і почав демонстративно вилизувати лапу, ігноруючи всіх.

  Десь під Коростенем у вагоні з’явився малюк — хлопчик років п’яти з величезним льодяником. Він зупинився біля нашого ряду, зачаровано дивлячись на бокси.

— Ой, мама, дивись! Котік! — вигукнув він, простягаючи маленьку ручку до решітки Валеррр’янового боксу. — Можна погладити білого котіка?

  Валеррр’ян очманів. Його очі стали як два блюдця. Він повільно повернув голову до дитини.
— «Котік»? — прошепотів він так, що почули тільки ми. — Це він мені? Громадянине малий, ви хоч знаєте, що я тричі рятував цей світ від енергетичного колапсу, поки ви вчилися влучати ложкою в рот? Гладити він мене зібрався…