Розділ 45

— Це Кхлісс, — прошепотіла я. — страшний, але не дуже.

— Кхлісс? — Валеррр’ян зіскочив з трави в самісіньке болото. — Це та недорозвинена ящірка, яка зазвичай спить усю зиму десь у глибоких болотах Полісся?

— Саме так, — я відкрила очі. — Це болотяна істота, щось середнє між великою ящіркою та карликовим крокодилом. Вони абсолютно не шкідливі для людей, якщо їх не намагатися цілувати. Але в них є унікальний захисний механізм: вони транслюють ментальний образ того, чого ти найбільше боїшся або що вважаєш найстрашнішим у цю хвилину.

— Тобто… — Дем’ян подивився на свій артефакт. — Це не три ряди зубів, а просто якісна ілюзія?

— Саме так. Він просто хоче, щоб ми від нього відчепилися і залишили йому ту рибу. Кхлісси люблять коропів більше за власне життя. Але як він опинився тут, біля Львова, та ще й посеред зими, оце справжня загадка. Вони ж мають спати в мулі до квітня.

— Можливо, через аномалії з ефіром його «будильник» спрацював зарано, — припустив Дем’ян, прибираючи зброю. — Гаразд, якщо це Кхлісс, то нам потрібна не бойова магія, а… підкуп.

— Валеррр’яне, у тебе лишився той шматок батона з рибним паштетом, який ти поцупив у рибалок? — запитала я.

— Ти побачила??? Це ж був стратегічний запас на випадок тривалої облоги! — обурився кіт, але почав копирсатися у моїй магічній сумці. — Ну гаразд, заради науки… і щоб цей «дракон» перестав мене лякати своїми ментальними зубами. 

— Валеррр'яне, його ж треба було хоча б загорнути! — я з докором подивилась на кота. — Цей аромат тепер... Ох...

  Ми розклали «пастку». Дем’ян дістав магічну сітку-невод, яка зазвичай використовується для лову дрібних духів, а я поклала рибне частування посеред стежки. Ми заховалися за товстим дубом.

— Дивіться, — прошепотів Дем’ян.

  За якийсь час з кущів обережно висунулася гостра мордочка. Тепер, коли ми знали, що це ілюзія, марево «великих зубів» почало мерехтіти й танути. Перед нами була істота розміром з великого кота, покрита темно-зеленою лускою, з довгим хвостом і золотистими, зовсім не страшними очима. Кхлісс обережно підповз до риби, смішно шморгаючи носом.

— Який він… милий, — прошепотіла я.

— Милий? Він щойно обізвав мене обідом у моїй власній голові! — буркнув Валеррр’ян.

  Щойно Кхлісс вчепився в шматочок хліба з паштетом, Дем’ян активував сітку. Спалахнуло блакитне світло, і істота опинилася в пастці. Кхлісс ображено пискнув, звук був схожий на гумову іграшку, яку випадково переїхав самокат.

  Втомлені, брудні, але як справжні переможці, за годину ми нарешті вийшли на дорогу. Вигляд у нас був «відповідний»: мої джинси були вкриті шаром багнюки, пальто зачепилося за терен і тепер мало стильний вентиляційний отвір на рукаві. Дем’ян виглядав так, ніби він щойно брав участь у чемпіонаті світу з боротьби в болоті, а Валеррр’ян… Валеррр’ян просто був у глибокій депресії через стан своєї шерсті.

— Я вимагаю повної дезінфекції, гарячої ванни і компенсації за моральні страждання! — гугнявив він, намагаючись відчистити лапку. — Весь Львів побачить мене в такому вигляді… Моя кар’єра еталона краси закінчена!

  Дем’ян зупинився і подивився на моє кільце.

— Що ж, Еллі, час випробувати систему «прямого виклику». Думаю, Кхлісс — ідеальний пасажир для спецтранспорту Бюро.

  Він торкнувся кільця на моєму пальці, і в повітрі розлилася м’яка золотиста хвиля. За кілька хвилин біля озера з’явився фургон МагПобуту з групою підтримки. Оперативники, побачивши нас у такому стані, ледь стримували посмішки.

— Спіймали «зубатого»? — запитав один із них, дивлячись на Кхлісса, який спокійно доїдав батон у сітці.

— Це Кхлісс, — серйозно відповіла я. — Він просто заблукав. Організуйте йому доставку до поліських боліт, там йому буде спокійніше. І дайте йому ще риби, він дуже нервував.

  Коли ми нарешті сіли в машину Дем’яна, я відчула неймовірну втому, але водночас, спокій. Ми не вбили, не вигнали, ми просто допомогли маленькій істоті повернутися додому.

— Знаєш, — сказав Дем’ян, заводячи мотор. — Якщо б ми в такому вигляді поїхали в Київ… конференція точно нас би запам’ятала.

— В Києві ми скажемо, що це новий тренд — «лісовий кутюр, брудний сміливий», — засміялася я.
Валеррр’ян на задньому сидінні вже вмостився на теплу ковдру.

— У Києві я буду мовчати про Борьку і Кхлісса. Там я буду розповідати про те, як я самотужки подолав триголового цербера в лісах Наварії. І не смійте мене виправляти! Це питання мого столичного іміджу.

  Я заплющила очі. Думки про мою матір, вже кілька тижнів не тривожили мене. Залишаючись на периферії моєї свідомості. Чи змирилась я з тим, що не знаю де шукати? Мабуть ні... Але... Десь попереду був Київ, знайомство з матір’ю Дем’яна та нові таємниці. І зараз… зараз я просто хотіла додому, де Тінько вже напевно поставив чайник, а Павочка чекає з новими варениками.

  Львів за вікном знову почав мрячити своїм фірмовим дощем, змиваючи сліди нашої пригоди з цього дня. Ми поверталися додому.