Розділ 44

  Щойно ми з Дем’яном зробили крок у бік густих чагарників верболозу, як ліс відповів нам тріском, від якого в рибалок у «Ниві» заблокувалися всі двері на центральний замок.

— Воно тікає! — вигукнув Дем’ян, кидаючись вперед.

  З кущів вилетіло щось темне, низьке і неймовірно швидке. Воно не бігло — воно переливалося між деревами, наче ртуть, залишаючи за собою лише шлейф панічного страху та запах мокрої луски.

— За ним! — крикнула я, підхоплюючи поділ пальта.

— Еллі, я категорично заперечую проти пробіжок по пересіченій місцевості в таку погоду! — запевняв Валеррр’ян, підстрибуючи на місці. — Мої лапки не створені для львівського болота! Це не полювання, це знущання над аристократією!

  Але зупинятися було пізно. Ми занурилися в ліс.

  Ліс біля Наварії в лютому не мальовнича картинка з листівки. Брудний і мокрий лабіринт із гілок, що б’ють по обличчю, і підступних ям із рідким чорним мулом, який намагається засмоктати твої черевики на віки вічні. Ми бігли вже хвилин п’ятнадцять, і моя дихалка почала натякати, що сніданок вранці був стратегічною помилкою.

— Еллі, дивись! Воно знову вискочило на прогалину! — гукнув Дем’ян, перестрибуючи через повалену сосну. — Боже, ти бачила ці щелепи? Це ж справжній мегалодон на ніжках! У нього щонайменше три ряди зубів, як у акули, і хвіст завдовжки з трамвай трійки!

  Я призупинилася, намагаючись відсапнутися.

— Дем’яне, про що ти? Я бачила щось схоже на величезного волохатого павука, тільки з крокодилячою мордою! Воно якесь недолуге, але страшнюче!

  Валеррр’ян, який вискочив на дерево, щоб оглянути територію, зашипів.

— Ви обоє марите від браку кисню! Це був явний кістяний дракон! Невеликий, метрів п’ять, але з крилами і пекельним полум’ям із пащі! Я бачив, як він дивився на мене з гастрономічним інтересом! Це образа моєї гідності, бути з’їденим кимось, хто не вміє користуватися серветками!

  Ми зупинилися на невеликій поляні, важко дихаючи. Дем’ян витирав бруд із лоба, я намагалася виплутати гілку з волосся, а Валеррр’ян продовжував бурчати на сосні.

— Стривай… — я підняла руку, відчуваючи, як кільце на пальці пульсує рівним, заспокійливим світлом. — Дем’яне, ти бачив крокодила. Я бачила крокодило-павука. Валеррр’ян бачив дракона. Тобі не здається, що нас трохи… вводять в оману!?

  Дем’ян нахмурився, дивлячись на свій магічний сканер.

— Показники ефіру дивні. Вони… нестабільні. Але нічого не розумію...

  Я заплющила очі, налаштовуючись на ту тишу, яку принесла з Саду Тіней. Я відкинула образи «зубастих монстрів», які підсовував мені переляканий розум. І тоді я побачила істину. Маленьку, тремтячу і дуже голодну.