Розділ 43

— Ти просто заздриш, Валеррр’яне, — гордо кинула Ізольда, хоча її вуха почервоніли. — Ти боїшся, що твій… е-е… надлишковий пух не пройде через дрес-код жодного серйозного рауту.

— Мій пух — це сертифікований стандарт затишку! — обурився він. — Якщо в Києві не дають сметани без попередньої реєстрації в електронній черзі, то це не місто, а бюрократичне пекло!

  Дем’ян підійшов до мене, коли Діана з Тессою почали палко обговорювати, чи варто брати з собою старі гримуари, чи все вже оцифровано.

— Еллі, — він нахилився ближче, і його голос став тихим, майже інтимним. — Я бачу, що ти розгублена. Поїздка в столицю, це ж не тільки конференція. Це гарний шанс.

— Шанс стати музейним експонатом для Кравченко? — зітхнула я.

— Ні. Шанс побачити інший бік життя, — він завагався, а потім додав: — Моя мати досі живе в Києві. У неї свій будинок у передмісті… тихо, спокійно. Вона зараз викладає в Могилянці, на факультеті магічного мистецтва. Читає «Магію для початківців».

  Я здивовано підняла очі. Я знала, що Дем’ян із «непростої» родини, але викладач у Могилянці, це статус справжньої магічної аристократії.

— Вона дуже поважна магиня, Еллі. Але вона любить тишу. Я б хотів тебе з нею познайомити поза робочою метушнею. Вона… вона вміє бачити людей такими, якими вони є насправді. Можливо, вона допоможе нам знайти відповіді, які ми шукаємо.

  Я відчула, як у грудях потеплішало. Дем’ян не сказав про «маєток» чи «статус», він просто сказав «мати». І це запрошення важило більше за всі дипломи Бюро.

  Розмову перервав різкий дзвінок на лінії екстреної допомоги. Віра підхопила слухавку, і її обличчя витягнулося.

— У нас дубль! — крикнула вона. — Перший виклик: піцерія на проспекті Свободи. Там справжня істерика. З’явився дух старого італійського піцайоло. Він обурився сучасними начинками, кажуть, коли хтось замовив піцу з ананасами та куркою, він почав метати сковорідки й заблокував піч. Тепер він дозволяє готувати тільки «Маргариту» та «Чотири сири», а всіх інших кухарів б’є качалкою і вимагає прошутто та нормальних маслин!

  Діана й Тесса перезирнулися.

— Це по нашій частині, — Діана рішуче схопила сумку. — Гастрономічна інквізиція — це тонкий психологічний процес. Ізольдо, йдемо, покажеш свій «столичний лоск» італійському привиду.

— А другий? — запитав Дем’ян.

— Другий — Глинна Наварія, — Віра швидко записувала. — Рибалки кажуть, що біля озера, де берег переходить у ліс, завелося щось страшне. Воно вискочило з кущів, вкрало весь ранковий улов прямо з садка, розірвало сіті й розчинилося в хащах. Але головне — вони бачили зуби. Багато зубів. І очі, що світяться червоним навіть удень.

— Наварія — це для нас, — Дем’ян кивнув мені. — Еллі, збирайся. Валеррр’яне, відривайся від пундиків, робота кличе.

  До озера ми доїхали в напруженій тиші. Глинна Наварія зустріла нас сірим туманом, що повзав над водою, та пронизливим запахом вогкої землі й риб’ячої луски. Рибалки — двоє кремезних чоловіків у гумових чоботях — забарикадувалися в старій «Ниві» й дивилися на ліс так, ніби там оселився щонайменше дракон.

— Панове відьмаки! — вигукнув один, ледь відчинивши вікно. — Воно там! Гарчало, як трактор, що не може завестися! Вкрало мого коропа на п’ять кілограмів і навіть не вдавилося! Зуби — отакезні! Очі — як два розпечених вугілля!

  Ми вийшли з машини. Я відчула, як кільце на пальці ледь відчутно вібрує. Це не був привид і не водяник.

  Повітря пахло дикою вовною, старим лісом і неймовірним голодом.

— Еллі, — Валеррр’ян принюхався, його шерсть на загривку стала дибки. — Це щось дуже матеріальне. І дуже… зубате. Я чую, як воно хрумтить кістками в тих кущах. Знаєш, я починаю думати, що піцерія з привидом була значно безпечнішим варіантом. Там хоча б ананаси не кусаються.

  З гущавини верболозу почувся низький, вібруючий звук — не просто гарчання, а щось глибше, що резонувало в самих кістках.

— Воно спостерігає, — прошепотіла я, піднімаючи ліхтар. — І воно не збирається повертати рибу.
Дем’ян поклав руку на рукоять свого артефакту, прикриваючи мене собою.

— Будь напоготові, Еллі. Зараз ми побачимо, хто тут господар харчового ланцюжка.
Тіні в лісі ворухнулися, і на світло почало виходити щось, що зовсім не було схоже на звичайну лісову істоту.