Розділ 41

— Про структуру влади. Про способи доступу. Про те, як саме ці сутності проникають у наш ефір.

  Домовик повільно похитав головою, дивлячись на вогник свічки.

— Моя книга — про живих. Про тих, хто дихає, хто росте, хто має кров чи соки. Домові, лісові, русалки, перевертні — це діти природи, навіть якщо вони магічні. Але демони… Демони... це не істоти. Це інша гілка. Інша природа. Вони не частина цього світу, вони його викривлення. У моїх записах немає описів тих, хто не має серця.

— Тобто інформації немає взагалі? — я відчула, як холодний протяг пробіг по спині, хоча вікна були зачинені.

— У моїй книзі — ні, — Тінько задумливо потер підборіддя. — Такі знання занадто небезпечні для паперу. Вони зберігаються або в закритих архівах Бюро, куди навіть Кріпу зась, або в родових сховищах прадавніх відьомських ковенів. Або… — він важко зітхнув, — у самих демонів. Але питати в них то шлях в один бік для таких як ми.

— Прекрасно, — сухо мовив Валеррр’ян, облизуючи лапку. — Пропоную одразу викликати одного на хвильку потеревенити. Когось з вищих. Я приготую пиріг, поговоримо культурно: «Пане Демоне, чи не будете ви ласкаві розповісти про свої плани на знищення Львова, поки я доїдаю цей крем?».

— Але, — Тінько підняв палець, перериваючи кота. — Є спосіб отримати доступ до знань, не торкаючись самих сутностей. Є легенда про Печатку Архімага.

  У кімнаті стало настільки тихо, що було чути, як цокає годинник у коридорі.

— Це артефакт найвищого доступу, — продовжив домовик пошепки. — Вона була створена тими, хто заснував перші магічні ради. Ця печатка відкриває будь-які закриті розділи в книгах знань. Вона знімає завісу з того, що було навмисно стерто з пам’яті людей.

— І де її шукати? — запитав Дем’ян. В його очах з’явився той самий вогник мисливця, який я бачила в Мостах.

— Старі чи навіть уже древні поховання вищих магів. Карпати, — Тінько подивився на мене з острахом. — Печера Вічного Сну. Там ховали тих, хто знав занадто багато, аби дозволити їхній енергії просто розвіятися. Печатка має бути там, у когось з архімагів. Але гори не люблять чужинців, особливо тих, хто приходить за секретами.

  Павочка тихо ахнула, притиснувши руки до щічок.

— Це ж так страшно… але як красиво звучить!

— Це звучить як «холодно», «сиро» і «жодної гарантії триразового харчування», — буркнув Валеррр’ян. — Я одразу уточнюю для протоколу: якщо в цій вашій печері немає кухні з підігрівом, я не згоден!

  Вечеря закінчилася. Дем’ян допоміг Тінькові прибрати зі столу (що викликало у домовика справжній культурний шок і напад вдячності), а Павочка вже почала в’язати щось маленьке й червоне — мабуть, той самий светрик для Валеррр’яна, про який він так мріяв.

  Коли Дем’ян зібрався йти, він затримався біля дверей. Подивився на мене і тихо сказав:
— Еллі, можеш вийти на хвилину? Треба поговорити без… зайвих вух.

  Валеррр’ян нашорошив вуха, але я кинула на нього такий погляд, що він лише демонстративно позіхнув і пішов інспектувати запаси ковбаси.

  Ми вийшли на вулицю. Тут вже пахло весною і нічним Львовом. Дем’ян стояв дивлячись на зорі, що пробивалися крізь хмари.
— Еллі, — він повернувся до мене, і я побачила в його очах справжню тривогу. — Я відчуваю, що ти щось приховуєш. Це не просто «спокій». Ти змінилася після того, як... Твоя енергія… вона тепер має присмак чогось дуже древнього і тихого. Я хочу зрозуміти, що з тобою відбувається. Ти в небезпеці?

  Я дивилася на нього і відчувала, як серце калатає об ребра. Хотілося розповісти. Хотілося сказати: «Дем’яне, я бачу Сад Тіней. Я проводжу душі. Я бачила хлопчика, який пішов у світло». Але слова застрягли в горлі.

— Дем’яне… — я підійшла ближче, відчуваючи тепло, що виходило від нього. — Я не можу поки що це пояснити. Навіть собі. Мені треба розібратися в цьому самій, зрозуміти, що це за сила і чи не зламає вона мене. Але я обіцяю: як тільки я буду готова про це говорити — ти будеш першим, кому я скажу. Вір мені. Будь ласка.

  Він дивився на мене довго, вивчаючи кожну рису мого обличчя. Його рука повільно піднялася і на мить торкнулася моєї щоки — легкий, майже невагомий жест, від якого в мене перехопило подих.

— Я вірю тобі, — прошепотів він. Його голос був хрипким. — Але обіцяй, що не підеш у ту темряву сама. Якщо тобі стане страшно — просто поклич. Я почую.

— Обіцяю, — відповіла я так само тихо.

  Він кивнув, ще раз стиснув мою руку і швидко пішов униз вулицею. Я стояла там, поки не побачила як його постать зникла за поворотом.

  Повернувшись у квартиру, я знайшла Валеррр’яна, який лежав на килимку, розкинувши лапи.

— Отже, підсумуємо, — пробурмотів він, не розплющуючи очей. — Перша істина: вареники це прррекрасно і сенс життя. Друга: демони, це аномалія, а не істоти. Третя: якщо ви збираєтеся в ті кляті Карпати, то без мене ви там точно пропадете. Бо ви ж гірші за дітей, чесне слово. Тільки я можу домовитися з печерою про прийнятний рівень небезпеки Еллі!

  Я засміялася, відчуваючи неймовірне полегшення. Карпати, Печатка Архімага, таємниця Буревій... усе це ще почекає. Бо сьогодні в мене був затишний дім, вірні друзі й чоловік, який обіцяв почути мій поклик навіть із темряви.

— Йдемо спати, стратегу, — я підхопила кота на руки. — Ох... Валеррр'яне, я скоро не зможу, тебе навіть втримати на руках... Завтра буде новий день. І нові вареники. — опускаючи котисько на його крісло, сказала я. 

— Еллі, я так стомився. Дякую. Ммм... — Валеррр'ян, ще щось муркотів крізь сон, але очі його були закриті, а хвіст обгорнув стомленого фаміль'яра, перетворюючи на великий, пухкий і сонний шматочок хмарки.

  Львів за вікном, спав глибоким сном.