Розділ 40

  Я підійшла ближче. Його відвертість була крихкою, як перший лід.

— Розумію, я весь час думаю про Вікторію Буревій, — зізналася я. — Дем’яне, мені здається дуже малоймовірним те, що вона може бути моєю матір’ю. Навіть якщо припустити найстрашніше, що її колись змусили віддати мене... Вона зараз фактично на вершині влади серед відьом. У неї є всі важелі, всі ресурси. Що заважає їй просто зараз, коли я вже тут, під носом, повернути доньку? Або хоча б подати знак?

  Дем’ян повернувся до мене, і в його очах відбилося світло ліхтаря.

— Буревій — це жінка-шахівниця, Еллі. Вона ніколи не робить ходів просто так. Якщо ти її донька, то твоє перебування в статусі «стажерки-невдахи» може бути частиною значно більшої гри. Але… — він завагався.

— Я згоден із тобою. У цій теорії забагато дірок. Проте в нашому світі навіть найабсурдніші плітки часто мають сталеве осердя правди.

— Я просто не відчуваю зв’язку, — тихо сказала я. — Жодного. Коли я дивлюся на неї, на її знімки в віснику, я бачу лід і амбіції. Я не бачу там себе...

  Коли ми відчинили двері квартири, на нас буквально накотилася хвиля гарячого повітря, наповнена ароматами, від яких паморочилося в голові. Це був запах справжнього, безкомпромісного свята.

  Тінько стояв посеред кухні, як головнокомандувач кулінарної армії. Його сорочка була заляпана борошном, а в руках він тримав величезну дерев’яну ложку. Павочка, з язиком, прикушеним від старанності, енергійно ліпила вареники. Вона робила це настільки зосереджено, ніби кожен край тіста був магічною печаткою, що стримує древнє зло.

— Пані Еллі, вітаю! О-о-о! Пане Слідчий! — урочисто вигукнув Тінько. — Заходьте швидше, бо пара вже стелю підпирає! Сьогодні у нас стратегічна вечеря. Вареники з картоплею та шкварками, для сили. З сиром та кропом, для хорошого настрою. І з капустицею, для справжньої мудрості. А ще пироги з м’ясом, які моя бабуся Гінда називала «прокляттям дієти», і на десерт — пиріг із вишнями. Бо баланс світла і темряви треба підтримувати гастрономічно, інакше магія кисла буде! Згідно статуту пана Кота!

— Я вже щиро люблю цей ваш баланс, — сказав Дем’ян, знімаючи плащ. Я вперше побачила, як у нього по-справжньому розширилися ніздрі від аромату їжі.

  Валеррр’ян повільно, з гідністю оглянув стіл. Його очі стали круглими й золотими, як дві повні повні.

— Це… це що, офіційна дегустація? — підозріло запитав він, застрибуючи на вільний стілець. — Без мого попереднього дозволу? Чому мене не ввели до складу експертної комісії? Я — провідний фахівець із питань вершкового масла та якості тіста!

— Ви будете головою комісії, пане Коте! — радісно вигукнула Павочка, підбігаючи до нього й витираючи руки об фартушок. — Тінько казав, що без вашого «мав» жодна страва не вважається легітимною!

— Ну, в такому разі… — Валеррр’ян поважно розправив вуса. — Я готовий прийняти на себе цей важкий державний тягар. Несіть зразки для первинного аналізу.

  Вечеря почалася гучно й весело. Вареники зникали з тарілок із швидкістю, яка була підозрілою навіть для магічної оселі. Дем’ян сміявся щиро, без своєї звичної обережності, відкидаючи пасма волосся з чола. Він навіть дозволив собі другу порцію пирога з м’ясом, що для людини його самоконтролю прирівнювалося до повстання проти системи.

— Знаєш, — сказав він, витираючи руки серветкою. — Якщо так готують домовики, я починаю вірити, що цивілізація ще має шанси на виживання. Це… це повертає до справжнього життя.

— Я завжди казав, — поважно кивнув Валеррр’ян, доїдаючи шматочок масла, — що основа стабільності всесвіту — це не ваші магічні щити, а правильний борщ із густою сметаною і беззаперечна повага до котів. Все інше — суєта і бюрократія.

  Коли тарілки спорожніли, а Павочка розлила по чашках ароматний чай із вишневим варенням, Дем’ян нарешті перейшов до того, заради чого він так чекав повернення Тінька. Атмосфера в кімнаті миттєво змінилася, затишок залишився, але він став серйознішим, глибшим.

— Тінько, — спокійно почав Дем’ян, тримаючи чашку обома руками. — У твоїй Книзі Істот… там є щось про Вищі Кола пекла?

Тінько, який саме збирався розповісти смішну історію про свого дядька-домовика, застиг. Його вуха повільно опустилися.

— Про пекло? — тихо перепитав він.