Розділ 39

  Дорогою додому вечірній Львів виглядав дивно мирним. Саме той тип міської тиші, коли місто здається вимитим до блиску, чемним і злегка підсвіченим золотавими ліхтарями. Ніби воно дуже старається переконати тебе, що нічого серйозного чи небезпечного в цьому світі взагалі не відбувається. Бруківка під ногами виблискувала після денної мжички, а повітря пахло вогкою хвоєю та далеким димом із пічних труб старого центру.

  Дем’ян прийняв запрошення на вечерю з посмішкою та дивною радістю, коли почув про повернення Тінька. Мені здалось, він навіть скучив. Він ішов поряд… «присутньо». Я відчувала його плече майже поруч, відчувала ритм його кроків, і це було щось зовсім нове. Ніби між нами нарешті зникло те тертя, що змушувало нас обох постійно бути напоготові.

— Ти сьогодні знову така спокійна, — сказав він нарешті, коли ми перетинали площу перед собором. Його голос був м’яким, майже роздумливим. — Не втомлена, не виснажена, як це буває після зачисток. Саме спокійна. У тебе навіть ефір зараз не вібрує, а тече рівно.

— Це комплімент? — я підняла голову, ловлячи його погляд.

— Це спостереження, — Дем’ян ледь помітно всміхнувся. — І так, мабуть, трохи комплімент. Це робить тебе… іншою. Сильнішою, ніж раніше.
Валеррр’ян, який крокував попереду нас із таким виглядом, ніби він щонайменше очолює почесну варту, видав довгий, драматичний зітхальний звук.

— Якщо це початок оцих ваших залицянь, я прошу офіційного попередження за три робочих дні, — повідомив він, не озираючись. — Мені потрібно морально підготуватися до передозування сопливого ефіру. Або хоча б ретельно почистити вуса, щоб не псувати кадр вашої ідилії.

  Я всміхнулася, відчуваючи, як тепле світло ліхтарів зігріває цей вечір. І насправді, я більше не відчувала всередині того хаотичного тремтіння сили, що раніше нагадувало несправну проводку. Магія більше не зривалася з кінчиків пальців нервовими іскрами, не спалахувала від кожного роздратування. Вона була… ручною. Наче хтось прибрав весь зайвий білий шум, залишивши лише чисту ноту.

  Я була вже впевнена. Сад Тіней навчив мене, що сила це саме те, що ти дозволяєш собі відчути. Але я мовчала. Це була таємниця, яку я ще не була готова розділити навіть із ним.

— Знаєш, — Дем’ян раптом зупинився біля парапету, дивлячись на темні силуети дахів. — Я весь день думав про те, що сказав Тінько перед від’їздом. Про коріння. Я б справді хотів знати, хто саме мій батько. Не для того, щоб вимагати спадок чи будувати родинне дерево. А просто… щоб зрозуміти, звідки в мені ця внутрішня порожнеча, яку я все життя намагаюся заповнити.