Розділ 38.

— Можливо, я просто пахну млинцями Тінька? — я знизала плечима.

— Можливо, але ти стала тихішою, Еллі, — сказав він, і в його голосі я вперше почула не професійну цікавість слідчого, а справжню, густу тривогу. — Раніше твоя магія поводилася як кіт, якого випадково облили холодною водою, іскрилася, шипіла, кидалася в різні боки, шукаючи, за що вчепитися. Тепер вона слухається тебе беззаперечно. Але… ти стала якоюсь далекою. Наче частина тебе постійно слухає музику, якої ми не чуємо. 

  Я відчула, як усередині ворухнувся Сад Тіней. Тихо, м’яко, нагадуючи про ліхтар і хлопчика, який пішов у світло.

— Це погано, Дем’яне? Що я більше не влаштовую магічні феєрверки після кожного зауваження?

  Він на секунду замовк, розглядаючи моє обличчя так близько, що я відчула запах його одеколону з нотками хвої та старої деревини.

— Якщо так піде далі, — зітхнув він, і в цьому зітханні було стільки прихованого болю, що мені захотілося торкнутися його руки, — Кравченко вирішить, що ти надто стабільна, і мене відправлять наглядати за кимось іншим. Або посадять у підвал перекладати звіти за 1800-ті роки. Ти більше не виглядаєш як стажерка, яка може випадково спопелити чверть міста. Ти виглядаєш як хтось… хто знає відповіді на питання, які я боюся поставити. Я не хочу, щоб ти зникала всередині себе. Не хочу втратити ту Еллі, яка вміла дивуватися.

  Я відчула, як відстань між нами скоротилася до тієї межі, де протоколи Бюро згорають ущент.

— Якщо тебе відправлять в офіс перекладати папірці, — прошепотіла я, дивлячись йому прямо в очі, — ти станеш найгіршим і найзлішим клерком у всій історії Львова.

— Що ж..Тоді мені доведеться саботувати твою ідеальну кар’єру, — Дем’ян ледь усміхнувся, і його пальці на мить, майже випадково, торкнулися мого передпліччя. — Буду підкладати тобі неправильні звіти, або навмисно ламати кавоварку, щоб ти знову розсердилася і «вибухнула». Це буде моє перше серйозне порушення статуту за десять років.

  І десь в глибині себе, я відчула неймовірну радість від його жарту, що зовсім не здавався таким. І знову я не розуміла, що між нами відбувається. Щось більше ніж дружба та підтримка, але чи готові ми до цього? Чи він готовий? А я? Але одне я зрозуміла напевне, моя магія дійсно перестала бути хаотичною. Щось її стабілізувало і здається, що Сад Тіней мені так само потрібен як і я йому.
Позаду нас пролунав тріумфальний і водночас відчайдушний крик Валеррр’яна:

— Я очолив переворот! — вигукнув він.

  Я обернулася. Мій гордий фамільяр лежав на спині, повністю похований під дванадцятьма дрібними пухнастими тілами. Вони вилизували його вуха, топталися по животу і, здається, намагалися використовувати його хвіст як колективну іграшку.

— Шляхом масового наступу та несанкціонованої ніжності, вони обрали мене своїм духовним наставником! — продовжував Валеррр’ян. — Еллі, я вимагаю негайної компенсації у вигляді подвійної порції пундиків з вершковим кремом і твого дипломатичного втручання! Вони намагаються з’їсти мою репутацію суворого оперативника!

— Валеррр’яне, ти сам казав, що хочеш бути «хрещеним батьком», — нагадала я, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.

— Я мав на увазі поважне сидіння в антикварному кріслі та роздавання мудрих настанов, а не оцей… дитячий садок суворого режиму! — буркнув кіт, хоча було видно, що йому цілком подобається бути в центрі уваги. Він навіть почав обережно вмивати одного з рудих бешкетників.

  Діана вже розклала пундики на столі Тесси, і запах заварного крему переміг запах котячої вовни.

— Кава готова! — проголосила вона, вибиваючи дріб ложечкою по чашці. — Зеноне, виходь! Ми купили ті самі, з маком і глазур’ю, які ти називаєш «корупційною складовою»! Коти вгамувалися, Еллі їх, здається, випадково загіпнозувала своєю присутністю.

  Двері кабінету Кріпа обережно, зі скрипом, відчинилися. Зенон висунув голову, підозріло оглядаючи коридор.
— Точно вгамувалися? — спитав він, поправляючи краватку. — Бо якщо хоч одне з них знову вчепиться в мою папку з секретними звітами про переміщення ефіру, я подам у відставку і поїду вирощувати буряки в Трускавець. Там принаймні ніхто не кусає за шнурки і не бовтається на моїх штанях.

  Я засміялася, відчуваючи дивовижну, цілісну радість. Я більше не була «зламаною» відьмою. Я була тут, у цьому шумному, теплому офісі, де пахло свіжою випічкою, де Валеррр’ян виховував майбутню котячу еліту Бюро, і де Дем’ян дивився на мене так, ніби я була найважливішою таємницею в його житті.

  Моя магія слухалася мене. Не тому, що я її стискала, а тому, що я нарешті перестала боятися власної сили. Львів за вікном дзвонив десь далеко, на Високому Замку, і цей звук був не попередженням, а підтвердженням: усе саме так, як має бути.

— Еллі, — Дем’ян знову покликав мене, вже біля столу з кавою. — Візьми пундик. Стратегія стратегією, а перекус у офісі, це святе.

  Я взяла пундик, відчуваючи, як життя повертається у звичне русло, з дрібними радощами, великими таємницями та білим котом, який щойно став багатодітним «батьком» мимоволі. 
Повернення Тінька з підмогою, та виховання кошенят здається вимотало Валеррр'яна сьогодні до межі. Мій щасливий-нещасний кіт міг лише вимагати підвищення та вершків.