Розділ 37

— О, Еллі, — Тесса всміхнулася, піднімаючи очі від паперів. — Бачу, Валеррр’ян знайшов собі достойних супротивників. Архімед вважає, що їхня тактика «масового хаотичного наступу» має великий потенціал у бойовій магії. Якщо вони навчаться робити це одночасно, Бюро можна буде закривати за непотрібністю.

  Вони просто затискають ворога і замуркочують його до смерті.

  Сова вагомо ухнула транслюючи: «У мої часи за таку недисциплінованість позбавляли мишей на тиждень і змушували переписувати алфавіт кігтями». 
—  Він старий зануда, не слухайте його. — звісно надзвичайно «тихим» голосом промуркотів Валеррр'ян.

  Раптом двері приймальні відчинилися з таким хрускотом, ніби хтось проривався крізь портал. Це була Діана. Вона виглядала напрочуд по-домашньому: плащ розстебнутий, щоки рожеві від львівського вітру, а в руках, дві величезні коробки з місцевої пекарні, від яких пахло так спокусливо, що навіть кошенята на мить завмерли.

— Я купила пундики, — проголосила вона замість вітання, ставлячи коробки прямо на стіл Віри. — З маком, із вишнею і ті самі, з заварним кремом, за які пан Зенон Кріп готовий продати душу. Якщо я почую ще хоч один «мяу» до того, як вип’ю каву, я особисто депортую це стадо назад до бібліотеки. Єфросинія там уже тричі міняла воду в мисках від нервового виснаження.

— О, пундики! — Віра визирнула з-за монітора. — Діано, ти свята жінка. Ти врятувала нас від голодної смерті й емоційного колапсу.

— Я просто раціональна, — відрізала Діана, хоча її погляд пом’якшав. — Голодний оперативник, це загроза для міста.
  Поки Валеррр’ян намагався організувати кошенят у чергу за запахом («Нюхати можна, чіпати — тільки після мого дозволу!»), я відчула на собі погляд. Дем’ян стояв трохи осторонь, спершись на дверну раму кабінету. Він не поспішав до коробок із пундиками. Він дивився на мене.

  Я підійшла до нього, намагаючись ігнорувати те, як серце прискорює ритм.

— Ти ж це бачиш? — тихо спитав він.

— Що саме? Як мій фамільяр перетворюється на дитячого аніматора? — я спробувала посміхнутися.

— Ні, — Дем’ян зробив крок назустріч. Його голос став інтимнішим, майже невагомим, позбавленим будь-яких службових ноток. — Подивися на них. Вони біля тебе поводяться інакше.

  І він мав рацію. Кошенята, які щойно перетворювали наш офіс на руїни, раптом стихли навколо мене.

  Вони не кидалися на мої шнурки. Один сів біля моєї ноги, нахиливши голову набік. Інший просто ліг поруч, підставивши животик. Третій дивився на мене з таким серйозним виглядом, наче я була для нього втіленням самої Долі. Жодного страху. Жодного надмірного збудження. Просто глибокий, майже потойбічний спокій.