Розділ 36

  Робочий офіс зустрів нас хаосом. Звісно не тим величним, епічним хаосом, про який пишуть у гримуарах XVII століття, де небо розверзається, а з тріщин лізуть легіони демонів із вогняними мечами. Ні, це був значно гірший варіант. Це був кошенячий апокаліпсис.

  Дванадцять майбутніх фамільярів, незареєстрованих дітей Глосси, які ще кілька тижнів тому були лише тихими писклявими грудочками в архіві, сьогодні вирішили, що коридори магпобуту, це їхня законна тренувальна база. Вони носилися по паркету з таким ентузіазмом, ніби кожному з них пообіцяли посаду міністра магії за найбільшу кількість збитих із ніг оперативників. У повітрі стояв густий пил, ніби хтось витрушував килими безпосередньо в ефір, літали обривки анульованих звітів про податки на магічну сіль, а рівень дитячої енергії зашкалював настільки, що в мене на зап’ясті почав вібрувати стабілізатор.

— Стояти! Во ім'я Великого Хвоста, припинити цю деструктивну вакханалію! — гаркнув Валеррр’ян.

  Він вистрибнув із-за мене вперед із грацією відставного генерала, який раптом опинився посеред дитячого садочка для обдарованих дітей. Він вигнув спину, розпушив хвіст, аби здаватися втричі більшим, і став у позу «стратегічного стримування».

— Це не цирк і не притулок для пухнастих анархістів-початківців! Це державна установа стратегічного значення! — продовжував він, намагаючись перекрити тупіт сорока восьми маленьких лапок. — Дисципліна! Ієрархія! Де ваші магічні манери?! Де повага до старших оперативників?!

  У відповідь на цей палкий монолог одне руде кошеня, яке, здається, взагалі не мало гальмівної системи, на повній швидкості влетіло Валеррр’янові прямо в груди. Удар виявився напрочуд точним. Мій фамільяр артистично перекинувся на спину, перетворившись на стражденного і ледь живого кота.

— О-о-о! А-а-а! — емоційно прокоментував Валеррр’ян, не роблячи спроб підвестися під натиском малого агресора, який почав завзято гризти його вухо. — Бачу, що сьогодні ми вивчаємо тему «Повна переоцінка авторитетів через фізичне усунення». Запишіть це в протокол, Еллі. Я в полоні у маленьких терористів. Вимагаю сметани і переговорів.

  Кошенята завмерли на секунду, розглядаючи білу гору хутра. Найменший і найзухваліший — чорний із білою цяткою на носі, обережно, майже з релігійним трепетом, торкнувся лапкою кінчика Валеррр’янового хвоста.

— Ні, — холодно сказав Валеррр’ян, заплющивши очі. — Тільки не хвіст. Хвіст — це святе. Це — антена мого генія, мій магічний радар і предмет моєї аристократичної гордості. Торкнешся ще раз, і я навчу тебе, як правильно викликати в людей почуття провини за відсутність преміального корму без використання жодного закляття. Це буде твоє перше і останнє попередження, юний падаване.

   Я засміялася, і цей сміх відгукнувся в моїй магії не звичним деренчанням, а чистою, кристальною вібрацією. Я відчувала себе інакше. Після останньої мандрівки Садом Тіней моя внутрішня енергія перестала бути схожою на розпечену лаву, що шукає вихід. Тепер вона була зібрана. Як добре натягнута струна дорогої скрипки в руках майстра, що чекає на перший рух смичка.

З кабінету керівництва долинав дивний шум, схожий на пересування меблів.
— Я звідси не вийду! — почувся звідти приглушений голос Зенона Кріпа. — Поки в коридорі не припиниться цей децибельний терор і психологічна атака хутряних виробів Глосси, я офіційно перебуваю в стані глибокої магічної медитації та закриття квартальних звітів! Віро, скажи всім, що мене з’їла бюрократія! Або що я поїхав на термінову зачистку… куди завгодно, та хоч на Марс!

   Двері його кабінету були забарикадовані зсередини стосом важких папок із написом «Секретно. 1992 рік». Зенон, людина, яка бачила некромантські прориви й демонів вищого рангу, явно вирішив, що боротися з дванадцятьма кошенятами, які щойно відкрили для себе існування шнурків на його черевиках і важливість кусання та катання на штанинах, це вище за його сили.

   Біля вікна, за своїм улюбленим столом, заваленим гербаріями, сиділа Тесса. Вона виглядала трохи блідою після того «злого грипу», але її очі вже блищали колишнім хитрим вогником. Архімед сидів на стопці паперів, намагаючись триматися максимально поважно, хоча його пір’я настовбурчувалося кожного разу, коли черговий «апокаліпсис» пробігав повз ніжки столу.