Розділ 35

  Тінько підійшов до нас ближче, і в його очах промайнув легкий смуток, змішаний із гордістю.

— Розумієте, пані Еллі, у селах тепер теж не все просто. Моя старенька бабуся (їй уже за триста), а вона все ще тримає в страху весь курник, каже, що місто забирає душі. Частина моєї родини повернулася в село, коли в місті почали будувати ці нові будинки. Ви ж знаєте, ці великі мурашники зі скла та бетону?

  Адже і я там... Там немає куточків для нас. Немає теплих запічків, немає шпарин, де пахне пилом віків. У тих новобудовах затишку стільки ж, скільки в операційній.

Домовик зітхнув, поправляючи свій фартушок. 

—У нових районах домовики не приживаються, занадто багато «порожнього» світла самі знаєте. Люди в сучасних квартирах стали надто самотніми, а домовику потрібен шум великої родини. Стара Гінда (бабуся Тінька) передала, що якщо Еллі не буде купувати справжнє домашнє молоко, вона приїде і особисто влаштує нам «магічну перевірку».

— І от, — продовжив Тінько, — у моєї двоюрідної сестри діток багато. Дуже багато! Павочку вирішили прилаштувати в місті, щоб малеча побачила світ. Попрактикується у хатніх справах, повчиться у нас із вами. Якщо ви дозволите, вона поживе з нами. Вона роботяща!

Павочка нарешті відірвалася від Валеррр’яна і серйозно глянула на мене.

— Я все вмію! Майже. Я пил витираю так, що він боїться повертатися! Вареники ліплю — один в один, як перлини. І борщ не пересолюю… Ну, майже ніколи. Тільки коли дуже радію.
Я подивилася на млинці, на сяючого Тінька, на Павочку, яка знову почала крастися до Валеррр’яна, і відчула, як на душі стає світло.

— Звісно, Павочко. Ласкаво просимо. Нам якраз не завадить трохи більше «непересоленого» борщу.
Павочка зраділа так, що мало не перекинула табуретку. Вона підстрибнула і… знову кинулася до кота.

— Тінько! Пане Коте! Я так щаслива!

  І за секунду на білому, гідному й абсолютно не готовому до такого фамільярі висіли вже двоє домовиків.

  Тінько теж не втримався — він щиро скучив за своїм пухнастим, хоч і буркітливим другом.

  Валеррр’ян завмер. Повністю. Він став схожий на гіпсову статую самого себе.

— Я… — повільно почав він, дивлячись у стелю. — Хочу офіційно зафіксувати, що це — масове порушення кордонів. Це вже не сім’я, це якийсь несанкціонований мітинг на моїй спині.

— Та ми ж любячи! — Тінько міцніше обійняв його за шию. — Ви ж такий надійний! Я в селі всім розповідав, як ви стратегічно контролюєте простір!

— Я не просто контролював, — задушено пробурмотів кіт, — я тримав на собі купол психічної стабільності цієї квартири, поки дехто їв сільську сметану!

  Нарешті вони його відпустили. Павочка з ентузіазмом почала прибирати на столі.

— Ви ж збиралися на роботу? — запитала вона, виблискуючи очима. — Тоді ми все зробимо! І підлогу помиємо з ефірними оліями, і вікна натремо так, що птахи будуть думати, ніби скла немає!

  Валеррр’ян раптом перестав вириватися. Його вуха повернулися в бік Павочки.

— Стривайте… — підозріло уточнив він. — Тобто тепер вас тут буде двоє? На постійній основі?

— Двоє! — гордо підтвердив Тінько.

  Кіт задумався. Глибоко. Філософськи. Він явно проводив у голові складні математичні операції.

— Тобто… — повільно почав він. — Готуватимете ви тепер теж удвічі більше? І десерти будуть з’являтися з подвоєною прогресією?

— Звісно! — радісно вигукнула Павочка. — Я ще й пиріжки з маком вмію! І кисіль ягідний!

  Валеррр’ян поважно кашлянув і розправив плечі.
— Ну… у такому разі я готовий розглянути можливість вашого перебування як «навчальну практику». Під моїм суворим наглядом. Із чіткою системою щогодинної дегустації. Порядок має бути.

— Він дозволив! — прошепотіла Павочка Тінькові, сяючи від щастя.

— Я не дозволив, я схвалив умовно-достроково, — буркнув кіт, але вже без жодного спротиву дозволив Павочці почухати його за вушком.

  Ми з Валеррр’яном нарешті вирвалися з цієї зони надмірної любові й почали вдягатися. За спиною залишився запах млинців, передчуття чистої квартири та щасливий щебет двох домовиків.

— У нас починається нова ера, — сказала я, застібаючи пальто й дивлячись на себе в дзеркало. Я виглядала втомленою, але в очах з’явився живий вогник.

— У нас стався побутовий переворот, — серйозно відповів Валеррр’ян, виходячи на сходи. — Два домовики в одній квартирі, це або рай, або калорійна катастрофа. Але якщо вони навчаться готувати ті шоколадні десерти з вершками, про які я мріяв… я офіційно визнаю це твоїм найкращим стратегічним рішенням, Еллі.

  Львів зустрів нас прохолодою, але всередині було тепло. Ми йшли до ЛьвівМагПобуту, де на нас чекали звіти, пригоди і робота, але тепер у нас був надійний, подвоєний тил.