Розділ 34

  Я відчинила двері в коридор, застебуючи ґудзик на рукаві, і завмерла. Повітря у квартирі, яке ще десять хвилин тому було наповнене лише моїм сонним диханням та тихим сопінням Валеррр’яна, раптом перетворилося на концентроване кулінарне свято. Пахло вершковим маслом, ваніллю та підсмаженим тістом.

  На кухні, гордо стоячи на табуретці (аби діставати до плити), з надзвичайно зосередженим виразом обличчя перевертав млинець… Тінько.

  Він був у новій, сліпучо-білій сорочечці з вишивкою та в крихітному фартушку, зав’язаному на солідний вузол. Вигляд у нього був такий задоволений, ніби він повернувся не від родичів із села, а щонайменше з успішної дипломатичної місії в потойбіччя.

— Тінько? — я моргнула, протираючи очі. — Привіт друже.Ти коли встиг повернутися?
Домовик обернувся, сяючи, як нова монета. Його вуха радісно засіпалися.

— Пані Еллі! Я вернувся! Ледве дочекався світанку, щоб почати замішувати тісто. Ну, ви ж знаєте — хата без млинців у середу, то як Львів без дощу: начебто й можна жити, але якось неправильно.

І в ту ж секунду з-за його спини, де раніше стояла лише порожня корзина для овочів, вискочила маленька, кругловида дівчинка-домовичка. Вона була в синій сукенці, а її дві косички були заплетеними яскраво-голубими бантиками так туго, що вони ніби стирчали в різні боки, як антенки.

— А я Павочка! — радо вигукнула вона і… замість того, щоб привітатися зі мною, кинулася вперед.
Не до мене. До Валеррр’яна.

— Котиииииик! — заволала вона з таким щирим, неконтрольованим захватом, ніби побачила перед собою не просто фамільяра, а живу легенду чи величезну порцію десерту.

  Валеррр’ян, який саме в цей момент гідно пересувався у сторону кухні підозріло принюхуючись, готуючись до чергової порції ранкового сарказму, навіть не встиг зреагувати. За секунду в нього на шиї вже мертвою хваткою висіла домовичка, закопавшись обличчям у його білу шерсть.

— Я… я офіційно протестую… — задушено промовив він, намагаючись зберегти рештки гідності, поки його лапи безпорадно намагались віджети від себе дівчинку. — Це неформатований контакт! Порушення магічного та фізичного суверенітету! Еллі, хто ця надто емоційна особа і чому вона намагається витиснути з мене душу?

  Павочка ще сильніше притиснулася до його пухнастого боку, видаючи захоплені звуки.

— Тінько казав, що ти гарний, але він брехав! Ти просто неймовірний! Ти такий білий! І теплий! І такий великий!

— Я не великий, я — масштабний, — автоматично виправив він, примруживши одне око. — І теплий я виключно тому, що я геній, а генії завжди випромінюють енергію. Але це не привід робити з мене диванну подушку!

  Тінько з гордістю витер руки рушником і зліз із табуретки.

— Затримався я трохи, пані Еллі, прошу вибачення. У родичів у селі час тече інакше, там, поки кожного коня не перерахуєш і кожному горобцю не вклонишся, не відпустять. Велика родина, кожен хотів розпитати: як там у місті? Чи правда, що у Львові трамваї їздять самі, без коней? Чи правда, що відьми п’ють каву літрами замість води? І чи правда, що коти там командують всіма?

— Це чиста правда щодо кави, — сухо зауважив Валеррр’ян, нарешті виплутавшись із обіймів Павочки й почавши люто вилизувати прим’яту шерсть. — А щодо котів — ми не командуємо. Ми здійснюємо делікатне стратегічне корегування дій менш розвинених істот.