Розділ 33

  Сон не був темрявою. Він був Садом.

  Я знову стояла там, де туман стає густішим і холоднішим. У моїй руці знову з’явився старий ліхтар, і його тепле світло вихоплювало з білої пелени обриси дерев, що здавалися сторожами вічності. Я відчула рух і не такий, як раніше. Це було щось легке, майже невагоме.

  На стежці, що світилася блідим аквамарином, стояв хлопчик.

  Він був маленьким, років шести. Його завеликий вовняний светр звисав до колін, а рукави закривали долоні. Його очі були занадто великими для такого худенького обличчя. Але придивившись, я зрозуміла що він старше. Він зовсім не виглядав як привид. Він виглядав як дитина, яка просто вийшла погуляти й трохи заблукала.

— Тут тихо, — сказав він, дивлячись на мій ліхтар. Його голос не тремтів. — І зовсім не болить. Нарешті.

  У мене всередині все стислося. Обурення та несправедливість цього світу викликали в мені пекучий сором. Щось в мені надто сильно противилось цьому. Сад Тіней не мав бути місцем для дітей. Це було несправедливо навіть для світу магії.

— А раніше боліло? — запитала я, хрипкуватим тихим голосом, присівши поруч.

— Завжди, останнім часом — відповів він так спокійно, ніби говорив про те, що на вулиці йде дощ. — У грудях, у животі. Мама казала, що я її маленький воїн. Але воїни теж втомлюються, правда ж? Я просто хотів, щоб вона більше не плакала, коли думає, що я не бачу.

  Я підняла ліхтар вище, і навколо хлопчика почали розквітати стежки. Одна була яскраво-жовтою, як липневе сонце. Інша — кольору весняної трави.

— Я пам’ятаю, як я сюди прийшов, — він посміхнувся, дивлячись на жовту дорогу. — Я заснув. Було темно, а потім з’явився цей Сад. Мами не було, але я знав, що вона відчує, коли мені стане легко. Там, є собака, он там, бачиш! Такий кудлатий і добрий. Я завжди мріяв про такого. Тобі подобається?

  Він показав на стежку. Я знала, що це шлях до його спокою.

— Я можу просто побути з тобою, — прошепотіла я. — Поки ти не підеш далі.

— Ти добра, — сказав він, беручись за край свого довгого рукава. — Дякую, що підсвітила мені дорогу. Мамі передай... ні, вона й так знає. Що воїн переміг. І, що я ніколи не боявся!

  Хлопчик зробив крок у світло, яке було теплим і лагідним. Він йшов, та вже ставав частиною цього шляху.

  Озирнувся востаннє, махнув рукою і розчинився у спалаху...

  Я залишилася стояти сама посеред туману. Мені здавалось це правильним. Треба було постояти ще трішки, щоб точно впевнитись що він не повернеться. І тоді я відчула його присутність. Охоронець Тіні стояв поряд, майже плече до плеча. Як напарник чи друг.

— Ти не відступила, — пролунав його глибокий голос. — Ти не намагалася втекти від його болю.

— Я ледь не зламалася, це... було надто жорстко — зізналася я чесно.

— Саме тому ти й залишилася, — спокійно відповів він. — Дорослі бояться втратити контроль над смертю. Діти ж бояться бути самотніми на своєму шляху. Ти не злякалася ні того, ні іншого. Ти була присутня, поряд з ним, і ти допомогла обрати правильний шлях. Це найвище мистецтво цього Саду.

  Я подивилася на свої руки, які все ще тремтіли, і цей дивний, старий ліхтар тремтів разом з ними.

— Я не хочу, щоб це було обов’язком. 

— Це і не обов’язок, — Охоронець ледь помітно схилив голову. — Це відповідальність, яку ти береш добровільно. Сад кликатиме тебе не завжди. Не всім потрібна підтримка, інколи люди знають чого прагнуть, а інколи вони просто очікують ясності. Але тепер ти знаєш, що робити. Ти не суддя. Ти провідник. Ти можеш показати всі можливі шляхи. Щоб той, хто загубився вибрав вірний.

  Я прокинулася від того, що хтось дуже наполегливо і незадоволено топтався по моєму животу.

— Я просто проводжу ранкову перевірку життєво важливих показників! — пробурмотів Валеррр’ян. Він дивився на мене з виразом глибокої тривоги, яку старанно намагався приховати за маскою роздратування. — Ти крутилася. Ти щось шепотіла про «світло» і «воїнів». Твій ефірний слід знову виглядає як розплутаний клубок ниток, якими бавився неадекватний скажений пес.

  Я сіла, відчуваючи в грудях дивну порожнечу й одночасно — неймовірну наповненість.

— Еллі, де ти блукаєш? — раптом серйозно запитав Валеррр’ян. Він припинив свою гру в «незадоволеного фамільяра» і подивився мені прямо в очі. — Це не просто сни. Ти повертаєшся звідти іншою. Твоя магія змінює колір. Куди ти йдеш, коли заплющуєш очі? Я твій фамільяр, я маю знати!

  Я подивилася на нього, і в мене на мить виникло непереборне бажання розповісти про Сад. Про ліхтар. Про хлопчика у светрі. Про те, як сильно це виснажує і як сильно... дає сенс всьому, що я роблю.
Але я згадала погляд Охоронця. Згадала Кравченко та її «протоколи безпеки». Якщо Бюро дізнається, що я маю доступ до Саду Тіней, вони перетворять цей простір на черговий «оперативний сектор». Вони змусять мене звітувати за кожну проведену душу. А Валеррр’ян... він почне хвилюватися так сильно, що перестане спати сам.

  Цей тягар був занадто специфічним. Занадто особистим.

— Це просто відлуння роботи, Валеррр’яне, — сказала я, відводячи погляд і встаючи з ліжка. — Багато емоцій після Стрийського парку. Горошко, той привид... мій мозок просто намагається все це перетравити.

— Ти брешеш, — спокійно сказав кіт, продовжуючи сидіти на ковдрі. — Ти брешеш так само погано, як Дем’ян намагається бути ввічливим. Але я почекаю. Поки що. 

  Він зіскочив на підлогу і попрямував на кухню, бурмочучи під ніс:

— Тільки знай, якщо ти принесеш із тих своїх «снів» якусь магічну заразу або екзистенційну кризу, я вимагатиму надбавки до порції вершків. Бо моральна підтримка відьми, яка мовчить про головне, найважча робота у світі.

  Я йшла за ним, відчуваючи, як Сад Тіней терпляче чекає свого часу десь на межі свідомості. Це був мій секрет. Мій борг. І мій особистий ліхтар у темряві, про який я поки не була готова говорити навіть найближчій мені істоті.