Розділ 32

  Вечір після Стрийського парку видався напрочуд мовчазним. Світло приладової панелі службового авто відкидало сині тіні на обличчя Дем’яна, поки ми пробиралися крізь лютневу мжичку львівських вулиць. 

  Горошко залишився в «Домівці», і хоча я знала, що він у безпеці, його сумні очі все ще стояли у мене перед очима, як докір всьому несправедливому світу.

  Коли машина нарешті зупинилася біля мого під’їзду на Калічій горі, Дем’ян не поспішав глушити двигун. Він повернувся до мене, і в тьмяному світлі ліхтаря його погляд здався незвично теплим, позбавленим його звичної професійної броні.

— Знаєш, Еллі, — почав він тихо, і його голос резонував із гудінням пічки. — Я бачив багато оперативників за роки в Бюро. Деякі з них мали втричі більше досвіду. Але те, як ти відчуваєш місто... як ти розумієш ці загублені душі, не намагаючись їх змінити чи підпорядкувати протоколам чи своїм поглядам... Ти стаєш справжнім професіоналом, і робиш це лякаюче швидко.

  Я заніміла, не знаючи, що відповісти. Дем’ян Наливайко, людина, для якої «стандартна процедура» —це символ віри, щойно зробив мені найщиріший комплімент у моєму житті. І одночасно цей чоловік викликав у мене почуття чогось надто особистого, гострого.

— І, я справді щасливий, що працюю з тобою, — додав він, ледь помітно всміхнувшись краєм губ. — Відпочивай. Ти сьогодні зробила більше, ніж будь-яка інструкція вимагає від оперативника. 

— Я... Дякую. — навіть не розуміючи чому, я кивнула, а слова, що мало не зірвались з язика, залишились десь всередині. Всі ці не вимовлені «я теж щаслива» чи бодай «дякую за комплімент» чомусь здавались не важливими. Не потрібними. Саме зараз. Ми з Валеррр'яном вилізли з службового авто з полегшенням.

  Ця дивна напруга між мною та Дем'яном, вимагала від мене занадто багато сил.

  А його поведінка нагадувала маятник, то тепло і довіра, в яких хотілось розчинитись, то холод та відчуження, що відштовхували та злили. Я вирішила на деякий час відпустити свої думки щодо Дем'яна.

  Тільки-но двері під’їзду зачинилися за нами, а звук мотора Дем’янового авто затих у далині, Валеррр’ян вибухнув. Він ішов сходами попереду мене, нервово сіпаючи хвостом, який зараз нагадував розлючену білу змію.

— Ти це чула?! — вигукнув він, зупинившись на майданчику другого поверху й обернувшись до мене з виразом глибокої підозри. — «Я щасливий, що працюю з тобою»! Це що за магічні реверанси від нашого пана Слідчого? Еллі, я вимагаю негайного розслідування! У нього що, мозок перемерз біля пам'ятника Яну Кілінському, чи він випадково випив зілля «Дружелюбність на годину» замість своєї вічної гіркої кави?

— Валеррр’яне, він просто був вдячний, — втомлено відмахнулася я, намагаючись не впустити ключі.

— Вдячний? Ха! — кіт пирхнув так гучно, що луна прокотилася під’їздом. — Цей «Пан Протокол» зазвичай розмовляє параграфами й цитатами з кримінального кодексу Бюро, а тут раптом виявилося, що він живенький і має якісь там почуття? Це підозріло! Це вкрай підозріло! Може, він хоче виманити у нас секрет приготування твого лосося? Або твій магічний дар занадто сильно світить йому в око? Чи він просто вирішив, що ти єдина відьма у Львові, яка ще не перетворила його на жабу, і вирішив почати залицятися?

  Я відімкнула двері й просто ввалилася в коридор, навіть не вмикаючи світло. Сил не було ні на що.

— Слухай, — вимучено промовила я, знімаючи куртку прямо на підлогу. — У мене немає сьогодні ні сил, ні бажання вечеряти. І обговорювати «живенького» Дем’яна теж. Я просто хочу провалитися в сон і не бачити нічого, крім темряви. 

  Мене наче тягнуло щось. І здається я вже зрозуміла, що саме.

— Ти навіть не з’їси шматочок ковбаси для стабілізації ефіру? — обурився Валеррр’ян. — Еллі, це безвідповідально! Твій організм — це мій дім, я не хочу жити в напівпорожній квартирі!

  Але я його вже не чула. Я механічно роздягнулась, натягнула піжаму, і просто провалилась у забуття, здається навіть ще не торкаючись подушки.