Розділ 30

  Середа почалася з неочікуваного сонячного променя, який пробився крізь львівську мжичку, і з гучного стуку в двері офісу. Дем’ян зазирнув до нас ще зранку, навіть не встигнувши зняти свій довгий темний плащ, на якому виблискували краплі талого снігу.

— Еллі, збирайся. Маємо справу. Стрийський парк, — сказав він, і в його погляді я помітила щось м'якше, ніж зазвичай. — Службове авто чекає під входом.

  Дорога крізь лютневий Львів видалась трішки вимученою, ожеледиця на дорогах не сприяла хорошому настрою і бажанню працювати, від слова взагалі.

  Ми їхали в теплому салоні службового седана Бюро. Дем’ян сьогодні був незвично говірким, наче тиша вчорашнього дня, коли він застряг у справах, надто на нього тиснула.

— Вибач, що не зміг заїхати вчора, — сказав він, впевнено крутячи кермо на повороті біля Політехніки. — Кравченко влаштувала справжній допит щодо «методик зачистки». Як там Тесса? Вона справді занедужала?

— Звичайний грип, — відповіла я, дивлячись, як за вікном миготять будинки. — Ми з Валеррр’яном завезли їй мед та апельсини. Вона тримається, хоч і каже, що магія проти вірусів безсила.

— Шкода. Вона технічне серце нашого сектору, — Дем’ян на мить замовк, а потім додав: — Радий, що ти про неї подбала.

  Валеррр’ян, який до цього моменту сидів на задньому сидінні, настовбурчивши всю свою білу шерсть, видав гучний, сповнений страждання подих.

— Про Тессу вони дбають, а про фамільяра, який ризикує здоров’ям у цій крижаній пустелі, ніхто й слова не скаже! — він демонстративно підняв одну лапу й почав її розглядати. — Еллі, мої лапки мерзнуть. Сніг мене дратує на молекулярному рівні. Взагалі то, деякі нормальні, відповідальні відьми в’яжуть своїм фамільярам светрики з мериноса та вовняні шкарпетки. А ти? Ти зовсім мене не жалієш! Я, тропічна душа, зачинена в реальності вічної мерзлоти без опалення.

— Ти в машині, де працює пічка, Валеррр’яне, — зауважила я.

— Психологічний холод значно страшніший за фізичний! — відрізав він. — Якщо я захворію на депресію через нестачу в'язаних аксесуарів, це буде на твоїй совісті відьмо! 

  Стрийський парк завжди здавався мені місцем, де місто стає повільнішим. Тут навіть кроки звучали інакше і м’якше, і обережніше, ніби ніхто не хотів заважати деревам думати свої глибокі, багатовікові думки. Ліхтарі вечорами світили неохоче, залишаючи між собою цілі острівці густої, вологої тіні.

— Він з’являється тут останні кілька днів, — тихо сказав Дем’ян, коли ми вийшли з машини. — Лякає випадкових перехожих. Кричить. Потім зникає. Але… він не виглядає злим. Швидше, розгубленим.

  Ми пройшли трохи далі алеєю. Повітря було наскрізь просякнуте запахом мокрої кори та приспаної землі. Чоловіка я помітила біля старої лавки. Він був сутулим, у темній куртці, а його руки постійно стискалися і розтискалися, наче він шукав у порожнечі щось надзвичайно важливе.

  Коли ми підійшли на відстань кількох кроків, він різко обернувся. Його обличчя було блідим, майже прозорим у світлі далекого ліхтаря.
— Я нікого не чіпаю! — випалив він тремтячим голосом. — Я просто… я шукаю. Ви не бачили його?