Розділ 29

— Саме так, — Тесса стомлено сперлася на одвірок. — Передай Валеррр’янові, що я вибачаюся за відсутність урочистої дегустації. І скажи йому, що я жива. Це для нього чомусь важливо.

— Він переживає мовчки, — збрехала я з максимально серйозним виглядом. — Навіть апельсини сам вибирав.

— Не вірю жодному слову, — хмикнула вона, закриваючи очі. — Але дякую, що прийшла. Це... справді важливо, коли ти стаєш просто людиною на кілька днів.

  Дорогою назад Львів був дивно тихим. Місто не було святковим чи тривожним. Воно здавалося втомленим старим другом, який лягає спати раніше за свої легенди. Валеррр’ян у машині мовчав, розглядаючи вогні, а коли ми піднімалися сходами, раптом видав:
— Людська крихкість мене страшенно дратує. Захворіти просто тому, що якийсь мікроскопічний вірус вирішив зайти на чай без попереднього запису. Без совісті і магії. Повна анархія. Світ, де відьма може злягти від протягу, це неправильно сконструйований світ.

  Я заснула майже миттєво. Без довгих роздумів чи внутрішніх суперечок. Просто впала в сон, як у глибоку теплу воду, що змиває всі денні турботи.

  Сад Тіней прийшов як природне продовження мого стану. Це було схоже на те, як ти просто виходиш з однієї кімнати в іншу, значно більшу і спокійнішу. Я знову стояла на попелястій траві, цього разу в моїй руці знову з’явився старий ліхтар той самий, з тьмяним склом і теплим вогником усередині.

  Я підняла його вище, і туман навколо мене почав діяти інакше. Він не просто розходився, він відступав, ніби поважаючи це світло. Ліхтар підсвічував не лише дерева, а й самі шляхи, роблячи їх чіткішими. Тепер я бачила, що стежки мають колір: одні були сріблястими, інші густо-синіми, а деякі світилися м’яким золотом.

  Вона чекала на мене біля дерева з білою тріщиною. Але цього разу в її позі не було тієї розгубленості, що раніше. Вона виглядала рішучою, хоча ця рішучість і була крихкою, як перший лід на Калюжах біля Бюро.

— Ти прийшла з вогнем, — сказала вона, дивлячись на ліхтар.

— Це світло для тих, хто втомився блукати, — відповіла я. — Ти готова?

  Вона повільно кивнула.

— Я більше не хочу стояти тут і чекати, поки туман поглине мене остаточно. Я хочу зрозуміти.

  Ми підійшли до роздоріжжя. Мій ліхтар висвітлив три основні дороги.

— Я не буду обирати за тебе, — сказала я тихо, і мій голос у тиші Саду звучав об’ємно. — Але я можу показати. Оця дорога, синя це твоє минуле, я так відчуваю. Те, де ти злякалася і зупинилася. Золота, це те, що могло б бути, твої нездійснені мрії. А оця, срібляста, шлях до прийняття того, що вже не болить. Обирай, але пам’ятай: ти йдеш не для того, щоб змінити щось, а для того, щоб забрати свій сенс із собою.

  Жінка довго дивилася на золоту стежку, але потім її погляд зупинився на синій.

— Я хочу побачити момент свого страху. Не для того, щоб знову карати себе, а щоб нарешті припинити від нього тікати. Я хочу подивитися йому в очі звідси, де вже нічого не можна втратити.

Я відступила на крок, піднімаючи ліхтар вище, аби промінь світла ліг їй під ноги, як надійна кладка. Вона пішла сама. Впевнено. Туман зімкнувся навколо її постаті дуже повільно, поки вона йшла майже дбайливо. Час тут не відчувався, ніби його не було, і в мить, коли вона зникла десь там у кінці шляху, увесь Сад спалахнув м’яким, коротким світлом, схожим на глибоке полегшене зітхання. Я стояла дивлячись туди відчуваючи що все правильно. Охоронець з’явився тоді, коли світло згасло, залишивши лише вогник мого ліхтаря. Він не вийшов із тіні, він просто став частиною простору поруч зі мною. Його присутність більше не була гнітючою; вона відчувалася як надійна кам’яна стіна за спиною.

— Ти починаєш розуміти суть інструменту, — сказав він. Його голос більше не був холодним металом, у ньому з’явилися нотки старого дерева, що бачило тисячі зим.

— Це не просто ліхтар, — відповіла я, розглядаючи вогник. — Це… мабуть дозвіл. Дозвіл бути поруч, не втручаючись. — чи то стверджуючи, чи то питаючи сказала я.

— Саме так, Ізабелло, — Охоронець ледь помітно схилив голову. — Частина провідників намагаються тягнути душі силоміць, вважаючи свою волю вищою за їхній досвід. Але ти даєш їм світло, аби вони самі побачили свій шлях. Це і є твій справжній борг перед ними, а не переді мною. Коли вони будуть готові вийти з цього Саду в те, що лежить за ним, ти будеш поруч. Без наказів і тиску. Ти їх міст.

— Чому саме я? — я подивилася на нього, намагаючись розгледіти обличчя під каптуром.

— Бо ти сама знаєш, що таке бути «зламаною», — відповів він майже довірливо. — Тільки той, хто збирав себе по шматочках, хто пропускав через себе чужий біль, може зрозуміти цінність цілісності іншого. Не бійся цього Саду. Він тепер твій союзник. 

  Я прокинулася у своїй квартирі в повній темряві. Але всередині мене було відчуття глибокої, кришталевої ясності, якої не дає жодна кава. З кухні долинав ледь чутний шурхіт паперу і чиєсь буркотіння.
— Я просто перевіряю інвентар, — бурмотів Валеррр’ян, поки я входила на кухню. — Раптом ти вирішила б піти  назовсім і забула залишити мені код від картки для покупки креветок. Це був би вкрай безвідповідальний вчинок з твого боку. Ти коли спиш останнім часом, тебе не можливо розбудити Еллі! Це якось, ненормально! В кінці кінців, я твій фаміль'яр і вимагаю пояснень!

— Я тут, Валеррр’яне. Нікуди я не зникла. Просто... втома бере своє. 

— От і добре, — він полегшено фиркнув, але миттєво повернув собі гордий вигляд. — Бо сніданок сам себе не приготує, а я вже звик до певного рівня цивілізованого сервісу в цьому домі. Крім того, в мене є ідеї щодо навчання тих дванадцяти кошенят в офісі. Ми маємо виховати з них щось пристойне, поки вони не почали читати твої звіти.

Я усміхнулася, дивлячись у вікно на місто, що прокидалося. Сад Тіней чекав свого часу десь на межі свідомості, і я знала, що не просто блукаю по ньому. У мене тепер є ліхтар і обов'язок.