Розділ 28

  Вечір підкрався непомітно, як це зазвичай буває у Львові на початку лютого, сонце просто втомлено падає за горизонт, залишаючи місто в полоні сизих сутінків. Це був той специфічний тип вечора, коли здається, що ти тільки-но сіла перевести подих після робочого дня, а за вікном уже загоряються ліхтарі, відкидаючи довгі, ламані тіні на вологу бруківку. Трамваї дзеленчали якось глухіше, втомленіше, ніби вони теж мріяли про депо і теплий ангар.

  День був довгий, насичений дрібними бюрократичними справами, поїздкою в село, нескінченною кавою та звітами, які плодяться в офісі швидше, ніж привиди. Мене не полишало дивне фонове відчуття, що я весь час кудись запізнююся, хоча всі термінові справи були закриті. Можливо, це пульсувала та сама «нова кімната» всередині мене, вимагаючи уваги.

  Ми з Валеррр’яном зайшли до невеликої крамниці на розі дорогою до Тесси. В повітрі пахло свіжим хлібом, спеціями та чимось домашнім.

— Апельсини бери ті, що важчі, — бурмотів Валеррр’ян, виглядаючи з візка. — Вага — це ознака соковитості та гідності. Вони виглядають так, ніби ще пам’ятають іспанське сонце, а не оце бліде львівське непорозуміння, що соромиться свого кольору. І мед! Візьми нормальний мед. Не ту липку субстанцію, що зветься «майже медом», а той, за який бджоли реально могли б піти на розбій і когось добряче ужалити. Справжній мед має пахнути літом, а не цукровим заводом.

— Ти ж до Тесси не підеш, — нагадала я, обережно вибираючи важку скляну банку з золотавим вмістом.

— Я піду морально, — гордо відповів він, поправляючи вуса. — Фізично я залишуся поряд з будинком, бо не збираюся підхопити цей ваш людський грип. Розумієш, Еллі, захворіти на звичайну вірусну інфекцію, це неймовірно принизливо для фамільяра мого рівня. Я можу битися з сутностями п’ятого кола, але я беззахисний перед нежиттю. Це системна помилка еволюції.
Людська крихкість мене неймовірно дратує, але ми фаміль'яри теж надзвичайно крихкі.

  Тесса відчинила двері не одразу. Коли вона все ж з’явилася на порозі, я відчула укол жалю. Закутана у величезний вовняний светр і шарф, з розпатланим рудим волоссям і почервонілими очима, вона виглядала зовсім не як могутня відьма, що тримає рівновагу в центрі міста.

— Не підходь близько, — хрипко попередила вона, але в кутиках очей з’явилися дрібні зморшки-усмішки.

— Серйозно, Еллі. Це якась особливо зла версія грипу. Я сама з собою вже третю годину не дружу, а Архімед взагалі відмовився сидіти на плечі, бо я занадто часто чхаю. Це лякає його пташину гідність. І він не може зосередитися на думках навколишніх, щоб виявити небезпеку завчасно! — вона закотила очі з усмішкою.

Я поставила пакет на тумбочку біля входу.

— Тут апельсини з «пам’яттю про сонце», — я процитувала Валеррр’яна, — мед від дуже агресивних бджіл і моя підтримка в обмеженому форматі.

— О, це найкращий набір у світі, — Тесса тихо засміялася, але сміх швидко перейшов у кашель. — Я відлежуся кілька днів і буду як новенька. Просто… це так дивно. Знаєш, магія тут не працює. Ніякі заговори, ніякі енергетичні чистки не допомагають проти вірусу. Організм вирішив, що цей квест він пройде чесно, на лимонах і парацетамолі.

— Найдурніші речі в житті не лікуються жодними закляттями, — зітхнула я. — Це і є наша найбільша вразливість.