Розділ 25

  Валеррр’ян із поважним виглядом викотився на підлогу і почав обхід.
— Так, об’єкт номер один. Погляд відсутній. Енергетика на рівні мого ентузіазму щодо миття лап... — він обійшов корову по колу, понюхав повітря. — Ніякої магії, Еллі. Ніякої порчі. Зате є образа. Глибока, екзистенційна образа на несправедливість буття.

  Раптом із маленької загорожі в кутку висунулася голова телятка. Маленьке, з величезними вологими очима й білою плямою на лобі, воно зацікавлено подивилося на Валеррр’яна.

— О, а це що за недоросток? — кіт підійшов ближче, аби проінспектувати малого. — Слухай, малечо, ти виглядаєш як...

  Не встиг він договорити, як теля зробило різкий випад вперед і пройшлося своїм величезним, шорстким і дуже мокрим язиком по всій спині Валеррр’яна — від вух до самого хвоста.

— А-А-А! НАПАД! БІОЛОГІЧНА ЗБРОЯ! — закричав кіт, відлітаючи в бік на три метри. — Воно мене обслинило! Мою аристократичну шерсть! Еллі, негайно викликай загін дезінфекції! Я заражений неконтрольованою любов’ю та слиною! 

  Телятко лише весело момкнуло і спробувало знову наблизитися до білої пухнастої «іграшки».

— Не підходь! — Валеррр’ян вигнув спину, але теля було надто малим, щоб боятися. Воно знову тицьнуло вологим носом у котячий бік. Перекочуючи його, як м'яч, і тикаючи мордою в немаленьке пузо — Еллі, чому ти смієшся? Це трагедія! Воно не розуміє особистих кордонів! Воно... воно... — кіт раптом завмер, коли телятко почало тихенько смоктати його вухо. — Хм. Ну... воно хоча б тепле. І пахне свіжим сіном, і ще чимось... приємним. Гаразд, мале, ти не дуже розумне і зовсім не перебірливе у виборі друзів, але в тобі є потенціал. Я оцінив.

  Через п’ять хвилин мій «грізний спеціаліст» уже сидів поруч із телям, дозволяючи йому вилизувати свою голову.

— Я охрестив його Борькою, — буркнув він мені. — Він найкращий із цього стада. Решта, просто зануди. Так, Борька? — теля у відповідь знову облизало морду кота, і він замовк, ненадовго.

  Поки Валеррр’ян займався «навчанням» теляти, я перевірила корм. Я зачерпнула жменю комбікорму з великої діжки й одразу зрозуміла, в чому справа. Я піднесла руку до носа й відчула тонкий, ледь солодкуватий і дуже неприємний запах.

— Михайле, а ви давно відкривали цю партію корму? — запитала я.

— Та тиждень як… — чоловік підійшов ближче. — А що не так?

— Це не порча, Михайле. Це ж... У вас у діжці завелася цвіль — тиха, непомітна, яка не вбиває, але викликає хронічну втому та відмову від їжі. Ваші корови не прокляті. Вони просто повільно отруюються вашим «як завжди».

Чоловік зблід, дивлячись на корм, який він власноруч давав худобі.

— То виходить… ніхто нічого не наводив? Сусід не винен?

— Сусід просто вчасно миє діжки для корму, — додав Валеррр’ян, нарешті відірвавшись від теляти. — Корови, як і фамільяри, мають гідність і дуже чутливий шлунок. Вони не будуть давати молоко з ентузіазмом, якщо їх годують грибковими цивілізаціями.

  Ми викликали ветеринара, прописали сорбенти та новий режим харчування. Жодного ритуалу. Жодного помаху жезлом. Тільки практичні поради. Михайло був настільки вдячний, що намагався всунути нам трилітрову банку (порожню поки що) і мішок картоплі.

  Коли ми їхали назад у Львів, Валеррр’ян задоволено мурчав, намагаючись відчистити слину зі своєї шерсті.

— І це, між іншим, було чудово, — заявив він. — Бо якби кожна проблема у світі була зуроченням, у нас би не лишилося часу на нормальні обіди. А так, ми врятували Борьку від діареї та морального занепаду. Це гідний вчинок для оперативника мого рівня.

— Ти просто в захваті від того теляти, — підколола я його.

— Не вигадуй! Воно просто… перспективне. І має чудовий смак у виборі кумирів.

Я всміхнулася, слухаючи, як львівські дзвони знову починають свою вечірню симфонію десь далеко на горизонті. Місто прийняло мене. І іноді найкраща магія та, яка дозволяє побачити просте рішення у світі, повному складних проклять.