Розділ 24

— Мені здається... — я підбирала слова. — Місто нарешті визнало, що я його частина.

— Ой, не починай, — фиркнув він. — Львів знає занадто багато, щоб мати улюбленців. Якби він вибирав собі фаворитів, ми б мали черги в Ратуші за довідками «Я, улюблена відьма міста», або «Найвизначніший фаміль'яр». Ходімо вже, батон сам себе не купить. — буркнув, чимось незадоволений кіт гордо прямуючи вперед.

  Коли ми нарешті потрапили до офісу (з хлібом під пахвою, звісно), у приймальні на нас уже чекав «сюрприз». Чоловік, який там сидів, виглядав так, ніби його винесло сюди потужним вітром прямо з поля. Високий, засмаглий до червоного кольору, в потертій куртці, він м’яв у руках стару кепку так, ніби вона була єдиним, що тримало його в цій реальності. Від нього пахло землею, свіжою травою і... образою.

— Пані відьмо… — почав він, побачивши мене, і в його очах був такий концентрований відчай, що мені стало ніяково. — То таке діло… В нас біда. Справжня. У Ставчанах.

  Валеррр’ян миттєво насторожився на моєму плечі.

— Якщо зараз прозвучить слово «пороблено», я вимагаю негайної кави з вершками, — прошепотів він. —

  Такі справи на порожній шлунок призводять до виразки у фамільярів.

— Та воно… певно, пороблено, — зітхнув чоловік, оглядаючи великими очима Валеррр'яна. Пан, якого звали  Михайло. — Бо як інакше? Корови мої… вони ніби перевертні стали. Не в сенсі вовків, боронь боже, а в сенсі характеру. Були ж красуні! Сильні, молочні, очі блищать. А тепер тьмяні, і нещасні. Дивляться крізь мене, ніби я привид. Молоко зникло, наче його хтось викачав. Сметани нема, сиру нема. А в мене п’ятеро дітей, пані! Я ж їх не однією кашею на воді буду годувати.

— Логічно, — кивнув Валеррр’ян, застрибуючи на стіл Віри. — Повітря не містить необхідної кількості кальцію та протеїнів. Я перевіряв на особистому досвіді під час твоїх дієт, Еллі.

— А в сусіда, того гада Валєрчика, — продовжував Михайло, переходячи на шепіт, — корови як з картинки! Блискучі, веселі, аж світяться здоров'ям! А мої… ніби хтось життя з них висмоктує. Я ж бачу, пані відьмо. Це зурочили. Не інакше.

  Я уважно просканувала його ауру. Чисто. Жодного прокляття, яке б він міг принести на собі.

— Ви впевнені, що нічого не змінювали в господарстві? Корм, вода? Може, хтось новий з’явився на фермі?

— Та все як завжди! — розвів руками він. — Як батько мій робив, як дід. Ніякої хімії, ніяких новомодних штучок.

  Валеррр’ян підняв лапу, як професор на кафедрі.

— Саме тут, шановний пане, і криється небезпека. «Як завжди» — це найсильніше прокляття в історії людства. Воно вбиває прогрес швидше за будь-якого некроманта.

  Дем’ян знову застряг десь у нетрях Бюро на нараді з Кравченко, тож ми з Валеррр’яном, пообіцявши Зенону Кріпу «не влаштовувати Армагеддон сільського масштабу», вирушили в дорогу на старому УАЗі пана Михайла.

  Дорогою мій фамільяр розійшовся не на жарт.

— Я одразу заявляю для протоколу: я — провідний спеціаліст із великої рогатої худоби, — заявив він, вмостившись на задньому сидінні поруч із мішком зерна. — Я відчуваю їхню психологію. Корови, це фундаментальна опора нашого всесвіту. Без них не було б вершків. А без вершків… навіщо тоді взагалі існувати? Це буде світ сухої кави та депресії.

— Валеррр’яне, ти в житті корову бачив тільки на етикетці згущеного молока, — зауважила я, намагаючись не підскакувати на вибоїнах.

— Це не завадило мені сформувати ґрунтовну думку щодо їхнього світогляду! — образився він. — Крім того, геноцид молочної продукції, це злочин проти природи. Я не дозволю, щоб у моїй присутності відбувалося таке святотатство. Ми врятуємо цих рогатих мучениць, навіть якщо нам доведеться проводити сеанс групової психотерапії для всього стада!

  Коли ми приїхали, хлів Михайла зустрів нас чистотою. Все було ідеально підметено, але атмосфера там панувала справді гнітюча. Десяток корів стояли з опущеними головами, ліниво пережовуючи сіно з таким виглядом, ніби вони читають звіт про зростання інфляції.