Розділ 23

  Дзвони у Львові не дзвонять просто так. Це не механічне відбивання годин для забудькуватих туристів і не фоновий шум для міських голубів. Вони для тих, хто вміє слухати не вухами, а хребтом. Кожен храм має свій характер: один бубонить, як старий професор на лекції, інший виспівує, як юна панянка перед першим балом, а третій б’є набатом так, що в некромантів починається мігрень.

  Ранок був настільки звичайним, що я мимоволі шукала очима підступ. Місто прокидалося ліниво. Трамваї скреготіли на поворотах, як старі коти, що незадоволені ранньою годиною. Кава пахла з кожної шпарини, наче це був негласний закон міста: «Не налив кави, не маєш права на існування в цьому часовому просторі».
  Ми з Валеррр’яном вийшли на п’ятнадцять хвилин раніше. Не через мою пунктуальність, а через те, що мій фамільяр влаштував на кухні справжній мітинг.

— Еллі, я заглядаю в хлібницю і бачу там тільки відлуння моїх сподівань! — заявив він, драматично вказуючи лапою на порожню скриньку. — В домі закінчився хліб. Це не просто дрібниця, це загроза всій нашій крихкій цивілізації! Без хліба немає бази для бутерброда. Без бутерброда немає енергії для магічних звершень. А без енергії ми перетворюємося на пересічних громадян, які платять за комуналку і не вміють розмовляти з деревами. Я це бачив. Це шлях у нікуди.

— Ти бачив, як я вчора просто забула зайти в пекарню, тому що була втомлена та розсіяна.— зітхнула я, закриваючи двері на всі три замки.

— Саме так і починається хаос, — повчально кивнув він, вмощуючись на моєму плечі. — Спочатку забуваєш хліб, потім, як користуватися жезлом, а закінчуєш тим, що заводиш хом’яка і дивишся серіали про любов і пускаєш сльози. Це просто невимовний жах.

  Ми йшли центром, і я раптом зловила себе на тому, що дивлюся на Львів інакше. Я дивилася на нього як людина, яка нарешті пустила коріння в цій бруківці, і це місто почало перетворюватися нарешті на моє, тепле і казкове.

  І тоді задзвонило.

  Спочатку гукнув дзвін Латинської катедри — глибоко, густо, так, що повітря здригнулося. Потім відгукнувся Домініканський собор, підхопив Успенський храм... Дзвони збиралися в єдиний хор, і цей звук проходив крізь мене. Він не тиснув, він налаштовував. Наче я була розстроєним інструментом, а місто вирішило мене підтягнути під свій лад.

  Я зупинилася посеред площі, заплющивши очі.

— Що з тобою? — буркнув Валеррр’ян. — Ми ще навіть до пекарні не дійшли, а ти вже впала в нірвану? У мене графік сніданку горить!

— Ти чуєш це? — прошепотіла я.

— Чую дзвони, — він знизав плечима. — Львівський бонус. Безкоштовний саундтрек до наших страждань. Нічого особливого, Еллі. Просто метал б’ється об метал.

  Але для мене це було все. У цей момент я раптом почала відчувати людей навколо. Не їхні думки (слава богам, мені ще не вистачало цього хаосу), а їхню суть. Тиху втому пані біля квітів, яка мріяла просто зняти туфлі. Теплий спокій чоловіка, що тримав доньку за руку. Невимовлену тривогу жінки, яка стояла біля входу в храм, але боялася зайти, наче її там не чекали. І невимовне задоволення дівчинки у рожевій куртці з блискітками, яка розглядала себе у вітринах магазинів як маленьку принцесу.

— Еллі, ти знову робиш оце своє «відьмацьке, дуже відстале обличчя», — тихіше сказав Валеррр’ян. — Коли зіниці розширюються, а мозок явно десь на орбіті. Таке враження, що скоро слина почне капати...