Розділ 22

  Я мовчала. Повітря Саду пахло полином і землею .

— Знаєш, — нарешті сказала я, притулившись до одного з дерев. — Живі люди з цим теж не дуже справляються. Ми теж обираємо навмання, врізаємося в стіни, повертаємося назад, блукаємо колами.

  Думаю, ти маєш право на помилку тут не менше, ніж ми там.

— Але ти можеш мене провести, — тихо сказала вона, зробивши півкроку в мій бік.

— Напевне можу, — погодилася я. — Але не замість тебе. Я не таксі до раю, я лише... ну... тримаю ліхтар. Можливо, тобі варто побачити своє минуле. Не для того, щоб мучити себе соромом, а щоб зрозуміти, де саме ти зупинилася і чому. Проте, твій шлях — це твоя відповідальність. Навіть після смерті.

Вона довго дивилася на густий туман, у якому зникали стежки.

— Я ще не готова, — зізналася вона. — Але дякую, що не тягнеш мене силоміць. Усі інші, мабуть, би вже склали графік свого просвітлення на три квартали вперед.

— Я не фанат насильницького спасіння, — зітхнула я. — Це дуже псує карму і колір обличчя.

  У тумані, десь на межі видимості, стояла тінь. Вона не рухався. Вона просто була присутня, як гравітація чи закон збереження енергії. Я відчула її мовчазне схвалення.

  Я прокинулася від того, що хтось дуже наполегливо і незадоволено сопів мені прямо у вухо.

— Я хочу зафіксувати грубе порушення трудового кодексу фамільярів, — пробурмотів Валеррр’ян, чиї вуса лоскотали мені щоку. — Ти ворочалася, зітхала, розмовляла з кимось уві сні і, що найжахливіше — знову пропустила час приготування сніданку. Це вже не просто глибокий сон, Еллі. Це саботаж національного масштабу.

— Добрий ранок, — прокректала я, намагаючись знайти рукою подушку, щоб накритися з головою.

— Він був би добрим, — пирхнув він, застрибуючи мені на спину, — якби я прокинувся від божественного аромату підсмаженого багета, а не від відчуття, що наш домовик поїхав у безстрокову відпустку в хтойогознаєкуди. Ти встаєш занадто пізно для оперативника «ЛьвівМагПобуту». Я знову змушений брати на себе відповідальність за виживання цієї родини, а мої лапки для цього занадто пухнасті й аристократичні.

  Я сіла на ліжку й потягнулася, відчуваючи, як хребет вдячно хрустить.

— Ти ж сам учора казав, що ти — великий шеф-кухар і тобі подобається готувати.

— Так, — погодився він, елегантно всідаючись на ковдрі. — І це було моє улюблене хобі. А тепер що? Це стало обов’язком! Я надто викладаюся на роботі, консультуючи тебе щодо некромантів та цінової політики на рибу. Ще трохи і я почну валитися від голоду й професійного вигорання прямо посеред коридорів, не доходячи до мети. Це експлуатація не за призначенням! Де мої соціальні гарантії? Де моя відпустка на Мальдівах у джакузі з молоком?

  Я встала і попленталася на кухню, відчуваючи, як холод підлоги остаточно мене будить. Валеррр’ян ішов за мною великими кроками, продовжуючи свій ранковий монолог.

— У цій квартирі забагато магії, забагато тіней і катастрофічно мало дисципліни в питаннях харчування. Я вимагаю розширення штату! Нам потрібен хтось, хто буде чистити мені креветки, поки ми з тобою рятуємо Львів від чергового апокаліпсису Еллі!

  Я дістала сковорідку й яйця.

— Ну то що, «експлуатований генію», будеш допомагати чи тільки коментувати?

— Я буду здійснювати стратегічне керівництво, — заявив він, застрибуючи на підвіконня. — Так, яйця бий обережніше, а не як злісна бунтарка. Додай того сиру, що ми купили вчора. І не забудь про вершки! Якщо в цьому омлеті не буде вершків, я офіційно оголошую голодування... на наступні п’ятнадцять хвилин.

  Ми готували сніданок разом: я розбивала яйця, а Валеррр’ян з поважним виглядом стежив за температурою пательні (принаймні він так стверджував). Він бурмотів під ніс підколки про мій розпатланий вигляд, а я відбивалася жартами про те, що віддам його на перевиховання Глоссі та її дванадцяти кошенятам.

— Тільки спробуй, — шипів він, примруживши очі. — Я навчу ту малечу таким фокусам, що ЛьвівМагПобут разом з Бюро самоліквідується через тиждень від передозування котячим сарказмом.

  Сніданок вийшов чудовим. Валеррр’ян нарешті замовк, зосереджено поглинаючи свою порцію. Він нічого не знав про жінку в Саду, про тінь чи про те, як глибоко я тепер відчуваю межу між світами. І поки що це було добре. Деякі таємниці мають залишатися в тумані, поки ми не навчимося тримати свій ліхтар достатньо впевнено.

  Сад Тіней нікуди не зник. Він просто терпляче чекав вечора, затаївшись у глибині моїх думок. А поки що на нас чекав вівторок у «ЛьвівМагПобуті», кава Віри та, можливо, перша спокійна розмова з Діаною.

— Доїдай швидше, — підморгнула я коту. — Нас чекають дванадцять підростаючих майбутніх фамільярів. Треба показати їм, як виглядає справжній оперативник.

— Справжній оперативник виглядає голодним і незадоволеним, — буркнув Валеррр’ян, облизуючи вуса. — Тобто однозначно як я. Поїхали.