Розділ 21

  Після того, як Тесса пішла, у квартирі на Калічій горі стало дивно тихо. Це не була та гнітюча пустка, яка зазвичай накриває після важких розмов. Навпаки, простір ніби глибоко видихнув разом зі мною і вирішив, що на сьогодні пояснень достатньо. Старі стіни львівського будинку, що бачили не одне покоління відьом та їхніх дивних гостей, здавалося, трохи розслабилися.

  Архімед перед виходом влаштував справжній сеанс совиного гіпнозу. Він довго дивився на мене своїми занадто розумними очима, ніби збирався видати якусь таємницю всесвіту, або хоча б прогноз курсу долара, але в останню мить передумав. Тесса ж, уже стоячи в дверях, обійняла мене ще раз коротко, але так міцно, що я відчула — вона справді поруч.

  Коли двері зачинилися, Валеррр’ян, який до цього зображав з себе ввічливого господаря, миттєво зайняв стратегічне місце поряд зі мною.

— Отже, — повідомив він офіційним тоном, наче зачитував підсумки квартального звіту. — Підсумуємо цей вечірний хаос. Тесса хороша, хоч і занадто драматично заварює чай. Архімед дивний і я впевнений, що він таємно записує мої жарти для свого мемуарника. Дем’ян все ще залишається нашою головною екзистенційною проблемою з ідеальним профілем. А Діана... ну, виявляється, вона не монстр, а просто жінка з поганим досвідом і хорошим макіяжем. А я, як завжди, залишаюся єдиною стабільною, адекватною та неймовірно привабливою істотою в цій оселі.

— Ти сьогодні особливо великодушний до оточуючих, — усміхнулася я, збираючи чашки.

— Я просто ситий, руда, — він почав ретельно вмиватися, демонструючи повну байдужість до світових проблем. — Ситість — це фундамент котячої філософії. Якби політики й некроманти вечеряли лососем під вершковим соусом, світ був би значно безпечнішим місцем. Але ні, їм обов’язково треба когось викликати з того світу на порожній шлунок.

  Я пішла спати пізно. Втома якраз навалювалася важким пластом, а в голові, як у поламаному калейдоскопі, крутилися слова Тесси. Про Діану. Про те, що навіть найхолодніші люди можуть просто хотіти повернутися додому. Про Дем’яна, який захищається від світу так запекло, що сам забув, від чого саме.

  Коли я нарешті заплющила очі, Сад Тіней прийшов майже одразу. Без різких переходів, без падіння в безодню. Просто в один момент я усвідомила, що стою на м’якій, попелястій траві. Це було відчуття, ніби я просто вийшла з тісної кімнати в іншу, безкінечну, тиху й прохолодну.

  Туман лежав між темними стовбурами дерев спокійно, наче мій кіт на підвіконні після обіду. Стежки розбігалися в різні боки, і я впіймала себе на думці, що вони всі виглядають однаково «правильними» й водночас лякаюче невідомими.

— Я довго не розуміла, що померла, — почувся голос жінки, яка стояла біля дерева з тріщиною білого світла.

  Вона виглядала спокійнішою, ніж минулого разу. Її силует став чіткішим. Вона говорила без жалю до себе, скоріше з тією легкою іронією, яку набувають люди, що пережили занадто багато драм.

— Я думала, що просто стала... незручною, непотрібною. Знаєш, такою людиною, яку легше ігнорувати, ніж вислухати. Я намагалася пояснювати, сваритися, навіть кричати, зриваючи голос. Потім просто втомилася. І коли зрозуміла, що мене ніхто не чує, навіть коли я стою поруч... здається, тоді я і прийняла смерть. Але не її сенс. Куди йти, якщо ти все життя стояла на місці?

  Вона кивнула на роздоріжжя стежок.

— Тут є дороги, де показують лише минуле, змушуючи тебе нескінченно переглядати власні помилки в 4К якості. Є ті, де показують «альтернативне життя» — усе, що могло б бути, якби ти тоді не злякалася. А є такі, де надто добре, щоб це було правдою. Я боюся зробити крок.