Розділ 20

— Особливо від тебе, — Тесса всміхнулася, але в її очах була печаль. — Бо ти бачиш його справжнім. Ти бачиш ту частину його душі, яку він сам намагався замурувати в підвалах Бюро. Це лякає сильніше за будь-яких істот чи чудовиськ.

  Я відчула, як щось усередині мене здригнулося. Це боліло, але водночас дивним чином заспокоювало. Принаймні, це не була моя вигадка. Не моя параноя.

  Тесса зробила довгий ковток чаю, подивилася на Архімеда, який у відповідь лише коротко і вагомо ухнув, а потім сказала:
— До речі, про «бачити більше». Ти знаєш, Діана… вона зовсім не така, якою ти її собі малюєш у моменти ревнощів.
  Я напружилася майже автоматично. Ім’я Діани завжди діяло на мене як подразник.

— У якому сенсі? Вона ідеальна, холодна і професійна?

— У справжньому, — Тесса ледь усміхнулася. — Вона неймовірна в полі. Кілька разів вона допомагала мені під час зачисток, коли я буквально втрачала орієнтацію в ефірі. Без зайвих слів, без непотрібних рухів, без жодної критики. Вона просто брала і робила те, що потрібно.
Я мовчала. У голові промайнули образи Діани: завжди зі звітом, завжди з ідеальним макіяжем, завжди на крок попереду.

— Вона так хоче повернутися в Київ, — продовжила Тесса. — До своїх друзів, до звичайного життя, до сім'ї. Каже, що Львів для неї, як місто-пастка. Вона проситиметься додому найближчим часом. Діана хоче жити далі, Еллі. Не в минулому, не в тих помилках, які вони з Дем’яном колись зробили. Для неї він болісне, вивчене, але вже минуле. Вона давно зрозуміла, що те зілля було помилкою юності та амбіцій, і тепер просто хоче спокою.

  Ці слова повільно, але невідворотно змінювали мій внутрішній ландшафт. Те, що я вважала грізною тінню суперниці, виявилося просто втомленою жінкою. Живою. Такою самою «зламаною», як і всі ми.

— Виходить… — я замислилася, — я дивилася на неї крізь викривлене скло.

— Ми всі так робимо, — Тесса зітхнула. — Ліпимо ворогів із тих, хто просто стоїть на нашому шляху, бо так простіше, ніж бачити людину.

  Валеррр’ян раптом голосно пирхнув, перериваючи нашу філософську паузу.
— Нарешті! — пробурмотів він. — А то я вже почав думати, що у Львові завели новий вид монстрів: «відьма-звір із кам’яним серцем і недошерстяною кішкою фаміль'яром». Добре, що вона все ж людина. Хоча, як на мене, вона все одно надто багато користується парфумами. Мій ніс цього не пробачить.

  Ми всі одночасно засміялися. Сміх вийшов тихим, легким і неймовірно полегшеним. Валеррр’ян почав розповідати Архімеду про «нестерпні ціни на рибу» та про те, що дванадцять кошенят Глосси, це тільки початок котячого панування у ЛьвівМагПобуті. Архімед лише іноді крутив головою на 180 градусів, що, очевидно, означало совину згоду.

  Тепло та справжність вечора мене розчулили. Коли чашки спорожніли, а розмови перейшли в затишне мовчання, Тесса підвелася. Вона підійшла до мене і, не кажучи ні слова, просто міцно обняла. Це не були ввічливі обійми. Це була справжня, тепла підтримка подруги, яка розуміє все без зайвих пояснень.

— Ти впораєшся, Еллі, — прошепотіла вона мені у волосся. — Ти вже справляєшся. Ти набагато сильніша, ніж сама про себе думаєш. І Дем’ян… він це знає. Саме тому він так боїться.

  Я уткнулася носом у її плече, відчуваючи, як очі стають вологими.

— Дякую, Тессо. Мені це було потрібно.

  Архімед злетів із шафи, на мить торкнувшись крилом мого плеча, таким був його совиний спосіб сказати «Тримайся».

  Висновки Архімеда (зафіксовані Валеррр'яном):
Люди витрачають надто багато часу на роздуми про те, що думають інші люди.
Якщо відьма плаче, треба дати їй чаю. 
Якщо кіт бурчить, треба дати йому лосося. Світ прекрасний і простий, якщо ти сова.

  Коли Тесса пішла, квартира знову занурилася в нічну тишу. Але тепер вона більше не тиснула на плечі. Вона обіймала мене, як старий друг.

— Ти сьогодні багато чого прийняла всередину себе, — сказав Валеррр’ян, знову вмощуючись поруч на підвіконні.

— Так, — відповіла я, дивлячись на вогні міста. — І знаєш… мені здається, що це тільки початок моєї справжньої історії.