Розділ 19

  Я сиділа на підвіконні, підтягнувши коліна до грудей і обхопивши їх руками. За склом старий Львів повільно занурювався в сутінки, наче в тепле темне вино. Одне за одним згасали вікна в будинках навпроти. Кожне з них було як чиясь маленька, незвичайна історія, яку сьогодні вирішили не продовжувати, поставивши на паузу до ранку.

  Повітря в кімнаті було теплим, трохи вологим і наповненим запахом старого каменю, вогкої землі, що прилипла до взуття після Мостів, і чогось солодкуватого, наче місто в цей час варило на повільному вогні власні сни.

Чай у чашці давно охолов, перетворившись на темне дзеркало, в якому я боялася побачити власне відображення. Я тримала кераміку в долонях лише для того, щоб мати за що вчепитися, аби остаточно не розчинитися в цій синій тиші.

  Всередині мене все ще жила втома. Не та легка фізична знесиленість, що лікується міцним сном, а інша — глибша, важча. Та, що осідає десь під ребрами після рішень, які не можна скасувати, і після дотиків, що змінюють структуру душі. Після Веліги та того Саду щось у мені незворотно змістилося. Я відчувала це в дрібницях: у тому, як інакше тепер слухала тишу, як довше дивилася на випадкових перехожих, намагаючись вгадати їхній біль, і як не поспішала відводити погляд, навіть коли ставало страшно.

  Валеррр’ян лежав на спинці свого дубового крісла, витягнувшись уздовж неї, як білий міст між двома світами. Він не спав. Його хвіст був абсолютно нерухомий, вуха не смикалися, навіть коли на вулиці гучно загальмував трамвай. Це був його «режим архітектора» — він думав.

— Вона сьогодні дивна, — нарешті пробасив він, не відкриваючи очей.

— Хто? — тихо запитала я, не повертаючи голови.

— Ніч. Вулиця чи ти. Обирай будь-що з цього списку, руда. — Він важко зітхнув. — Усе тримається надто рівно, аж дрижить. Не схоже на спокій, Ізабелло. Це… нібито пауза перед тим, як щось остаточно трісне. Або розквітне. Але враховуючи твою карму, я б готувався до тріщин.

— Мені здається, я постійно стою на межі чогось великого, — я нарешті зробила ковток холодного чаю. — І найгірше те, що я не розумію, чого саме. Наче я провідник, крізь якого пустили занадто високу напругу, а інструкцію з експлуатації забули видати.

— Ласкаво просимо в доросле життя, — буркнув він, відкривши одне жовте око. — Тут завжди так. Особливо якщо ти відьма з нахилом до героїчної самопожертви, патологічним бажанням рятувати все, що рухається, і дуже сумнівним смаком на чоловіків. До речі, якщо ти плануєш і далі дивитися на місяць із таким виглядом, ніби ти йому особисто винна своє життя, я почну вити. Це погано вплине на мою репутацію.

  Я ледь усміхнулася. Сарказм Валеррр’яна був моїм особистим заземленням.

  У вікно я побачила що до нас наближаються гості з ароматом бергамоту і здається якимось ласощами.

  Дзвінок у двері пролунав несподівано тихо, але впевнено. Без поспіху, без тривоги, властивої кур’єрам чи оперативникам Бюро. Я ще до того, як спустила ноги з підвіконня, вже відчувала нетерпіння.
Тесса стояла на порозі з легкою, трохи втомленою усмішкою. Її темне волосся, зазвичай ідеально укладене, зараз трохи розпустилося, а плащ був недбало накинутий на одне плече, ніби вона збиралася просто пройти повз, але в останню мить передумала. На її плечі, як завжди поважно, сидів Архімед. Сова виглядала важкою і неймовірно серйозною.

— Ми мабуть не надовго, — сказала вона, заходячи в коридор. — Просто… мені здалося, що сьогодні нікому з нас не варто залишатися наодинці з власними думками.

— Заходьте, швидше — я відчинила двері ширше. — Сьогодні якраз ідеальна ніч для розмов, які потребують обговорення!

  Кухня миттєво наповнилася новими запахами. Тесса принесла з собою аромат трав’яного чаю, холодного нічного повітря, специфічний запах совиного пір’я і те невловиме відчуття стабільності, яке вона завжди випромінювала.

  Архімед перелетів на шафу, розправив свої величні крила і вмостився там так, ніби це був його персональний спостережний пункт. Валеррр’ян кинув на нього швидкий погляд, пирхнув про «птахів, які завжди знають більше, ніж їм дозволено», але, на диво, не став заперечувати. Він навіть демонстративно посунувся, звільняючи місце на столі.

  Ми сіли за стіл. Тесса дістала з сумки пакет із домашнім печивом і баночку меду. Чашки дзенькнули об поверхню, і тиша, що запала, більше не була важкою. Тепер вона була затишною, як старий в’язаний светр.

— Як ти тримаєшся, Еллі? — Тесса подивилася на мене своїми проникливими очима, в яких відбивався вогник магічної свічки.

— Наче все нормально, — я почала крутити в руках ложечку. — А потім раптом ловлю себе на тому, що не можу зрозуміти, де закінчуюся я — та дівчина, яка колись хотіла просто спокійного життя, і де починається те, що від мене тепер чекають навколишні. І цей Сад… він не йде з голови. Він тепер завжди десь на фоні. Я відчуваю, що випадок з проклятою відьмою наблизив мене іншого світу, і ніби десь глибоко всередині я завжди це знала. Це відчуття правильності і спокою, воно оселилось в душі, і мені від цього трішки моторошно. Можливо на саму краплинку, і це важко пояснити словами.

  Тесса кивнула, не перебиваючи. Вона вміла слухати так, що слова самі виривалися назовні.

— І… з Дем’яном теж усе складно, — я зітхнула, і цей звук був схожий на тріск сухої гілки. — Він мене притягує так, що іноді важко дихати. Це якась ірраціональна сила. Але водночас між нами постійно стоїть ця проклята стіна. Наче він робить крок назустріч, а потім миттєво відходить на три назад, ще до того, як я встигаю хоча б руку простягнути.

  Слова виявилися значно важчими, ніж я очікувала. Усередині защеміло від усвідомлення власної вразливості.

— Я не знаю, чи це його страх, чи зайва обережність, чи він просто вважає мене… тимчасовим завданням, — я замовкла, вдивляючись у пар над чашкою.

— Це не завдання, Еллі, — м’яко сказала Тесса, накриваючи мою долоню своєю. — Це все разом. І ще дещо, про що він сам боїться зізнатися навіть собі. Він не відштовхує тебе. Він просто тримає дистанцію зі світом уже дуже багато років. Це старий, іржавий, такий недоречний, але надійний захисний механізм.