Розділ 18

— Вона не в бібліотеці, — констатувала я через годину, витираючи чоло і чхаючи від пилу. — Тут її енергетичного сліду немає.

— Тоді лишається тільки архів, — Дем’ян вказав на масивні дубові двері в кінці зали. — Вони сполучені. Ефросинія, у вас є ключі?

— Архів? — бібліотекарка здригнулася. — Але там ніхто не був з того часу, як Лідочка..! Там тільки старі звіти, податкові накладна за минуле століття і коробки з анульованими справами! Глосса ненавидить пил!

— Кішки ненавидять пил, але обожнюють таємниці, — мудро зауважив Валеррр’ян, штовхаючи двері лапою.

  Ми увійшли до архіву. Якщо бібліотека була храмом знань, то архів був кладовищем бюрократії. Повітря тут було важким, нерухомим і пахло папером, який почав жити власним життям. Стелажі тут стояли настільки щільно, що Дем’яну доводилося протискатися боком.

— Еллі, дивись, — Дем’ян підняв свій магічний ліхтар. — Тут хтось ходив. Слід лап, зовсім свіжий.

  Ми почали пробиратися вглиб цього паперового лабіринту. Валеррр’ян раптом зупинився як укопаний. Його вуха розвернулися на сто вісімдесят градусів, а ніздрі затріпотіли.

— Чуєш? — прошепотів він.

  Я завмерла, затамувавши подих. Тиша архіву раптом порушилася. Тонкий, ледь чутний звук. Писк. І не один. Це був багатоголосий хор, такий слабкий, що здавався ілюзією.

— Це не... — почала я, відчуваючи, як очі розширюються.

— Саме так, — Валеррр’ян рішуче попрямував до купи коробок, що стояли в самому далекому, найтеплішому кутку, прямо під трубою опалення. — Це множина. І це дуже гучна множина.

  Ми обережно, намагаючись не шуміти, відсунули кілька важких ящиків із заголовками «Звіти про витрати магічної солі за 1994 рік». В утвореній затишній ніші, прямо на м’яких, пожовклих аркушах анульованих звітів, лежала Глосса. Вона виглядала абсолютно спокійною, виснаженою, але неймовірно тріумфальною. Навколо неї, тикаючись мокрими носами в теплий живіт і влаштовуючи справжню боробу за краще місце, копошилося дванадцять маленьких істот.

  Єфросинія, яка йшла за нами, видала звук схожий на схлип і сміх одночасно, і просто опустилася на коліна прямо в архівний пил.

— Вона… вона ж не могла… Глоссо, дівчинко моя! Ти ж фамільяр Вищої категорії! Як же ти так без дозволу Бюро?

— Могла, — відповів Валеррр’ян. Він не жартував. Його погляд став незвично м’яким, майже батьківським. Він повільно підійшов ближче, став між кошенятами й нами, наче інстинктивно закриваючи їх собою від зайвого світла ліхтаря. — Дванадцять. Ну звісно. Магічний максимум для фамільяра. Повне коло. Вона не просто кошенят народила, вона відтворила енергетичну мережу.

  Одне маленьке, зовсім руде кошеня невпевнено пискнуло і, похитуючись на тремтячих лапках, поповзло в бік Валеррр’яна. Мій великий і грізний кіт напружився, але не відступив, лише обережно обнюхав малого.

— Ану тихо, дрібнота, — суворо, але неймовірно ніжно сказав він. — Ще рано. Світ поки що не готовий до такої кількості хаосу в одному місці. Ви ще не навчилися навіть хвіст тримати пістолетом, а вже лізете до великих майстрів.

  Глосса подивилася на Валеррр’яна з таким глибоким довір’ям і полегшенням, що в мене защеміло в грудях. Вона знала, що він зрозуміє. 

— Вибачте Єфросиніє... — тільки і сказала кішка тихим напрочуд приємним голосом. — Я повинна була їх захистити.

— Ти сховалася тут, — прошепотіла Ефросинія, витираючи сльози рукавом халата. — Ти знала, що я буду панікувати, викликати медиків, перевіряти пульс кожну хвилину...

— Вона знала, що ви будете заважати їй своїми порадами про правильне дихання та стерильність за протоколом Бюро, — буркнув кіт, хоча його хвіст задоволено виляв по пильній підлозі. — Народжувати в тиші, серед звітів про сіль це було стратегічно геніальне рішення. Папір 1994 року найкраща підстилка, він м’який і не пахне сучасною хімією.

Він зітхнув і, дивлячись на дванадцять пухнастих грудочок, додав з неабиякою гордістю:

— Коли підростуть, я особисто займуся їхнім навчанням. Основи поведінки вищого фамільяра. Мистецтво психологічного тиску на оперативників. А головне я навчу їх дивитися на людей так, щоб ті відчували провину за все: від поганої погоди до відсутності вершків у холодильнику, навіть якщо вони щойно їх купили. Це буде непереможна армія.

  Я не втрималася і засміялася, відчуваючи, як напруга останніх днів нарешті відпускає.

— Ти серйозно збираєшся стати «хрещеним батьком» для дванадцяти кошенят? Ти ж сам казав, що діти це шум і безлад!

— Це відповідальність, Ізабелло! — гордо заявив він, випроставшись. — Всім хронічно бракує якісних кадрів. А я бачу тут величезний потенціал для якісного тролінгу керівництва. Уяви: дванадцять котів одночасно вимагають підвищення зарплати у вигляді лосося! Це ж ррреволюція!
Єфросинія нарешті всміхнулася, обережно гладячи Глоссу по голові.

— Я думала, що втратила її назавжди…

— Ви нічого не втратили, Єфросиніє, — сказала я, підходячи ближче. — Ви просто стали багатшими. Приблизно на дванадцять величезних проблем, нескінченні рахунки за корм і один мільйон писків щоночі.

  Валеррр’ян пирхнув, намагаючись акуратно підштовхнути носом руде кошеня назад до матері.

— І на дванадцять шансів виростити справді пристойних істот. Якщо, звісно, вони не підуть у податкові інспектори. Але з таким вчителем, як я, їм загрожує тільки надмірне самолюбство.

  Це була виключно внутрішня справа ЛьвівМагПобуту. Без офіційних протоколів, без звітів та без перевірки магічних каналів. Але чомусь мені здавалося, що мій недільний лосось та дванадцять нових життів у запиленому архіві серед звітів 1994 року були набагато важливішими за всі зачистки некромантів разом узяті. Це був спокій, якого ми так довго шукали.