Розділ 17

  Увечері наша кухня перетворилася на святилище. Валеррр’ян керував процесом з підвіконня нарешті допустивши мене до приготування, диктуючи мені кожен крок із точністю до міліметра, наче я була не відьмою, а невмілою ученицею в кулінарному ПТУ. Мені здалось, що цей хитрий кіт просто не хотів, випацькати свої лапки, після купання.

— Більше масла, Еллі! Не шкодуй холестерину, він паливо для геніїв і кращий змащувальний матеріал для магічних каналів! Тепер лий вершки. Повільно, я сказав! Вони мають обіймати рибу, ніжно заколисувати її в сотейнику, а не топити як нещасне кошеня в ополонці!

  Лосось під вершковим соусом шкварчав на пательні, розповсюджуючи по квартирі аромат, який, мабуть, змушував привидів у підвалі нашого будинку плакати від заздрощів. Валеррр’ян заплющив очі, втягуючи повітря носом так глибоко, що його щоки роздулися.

— Знаєш, — почав він філософськи, поки я розкладала рожеву рибу по тарілках. — Незважаючи на те, що ціни на рибу у Львові змушують мене всерйоз задуматися про кар’єру некроманта для пограбування банків, цей запах того вартий. Ми вижили в Мостах, ми вигнали Велігу, ми пережили бюро з їх протоколами. Ми заслуговуємо на цей гастрономічний гріх. І якщо Бюро дізнається, як ми витрачаємо зарплату, вони призначать нам фінансового опікуна, але це буде пізніше. Зараз їж!

  Ми вечеряли в тиші, яку порушувало лише моє задоволене мукання та гучний, глибинний мурк кота. Це був той рідкісний момент спокою, коли світ за вікном був безпечним, а майбутнє не таким вже й похмурим, якщо в ньому є вершковий соус.

  Ранок понеділка в «ЛьвівМагПобуті» почався з тонкого, майже ультразвукового відчуття паніки, яке пронизувало повітря приймальної гостріше за будь-яке бойове прокляття. Тільки-но ми переступили поріг, як я відчула, що спокій закінчився.

— Вона зникла! Це катастрофа! — Віра зустріла мене прямо біля вішалки, розмахуючи стосом паперів так, ніби намагалася відігнати ними злих духів. — Вона зникла, а Єфросинія… боже, вона просто не в собі! Вона вже випила всю валеріанку в офісі і тепер перейшла на чистий спирт для протирання дзеркал!

— Хто зник, Віро? Заспокойся, — я почала знімати куртку, помітивши Дем’яна, який уже стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях. Його обличчя виражало глибоку екзистенційну втому від людських емоцій.

— Глосса! Фамільяр нашої бібліотекарки! — Віра ледь не плакала. — Єфросинія з самого ранку б’ється в істериці. Каже, що зв’язок майже обірвався, що вона відчуває порожнечу і втому!

  Валеррр’ян видав звук, схожий на презирливий свист паротяга.

— Неприпустимо, — заявив він з таким виглядом, ніби Глосса зрадила всі ідеали котячої гвардії. — Загубити фамільяра у власній бібліотеці це як загубити власну голову під час миття волосся. Це ж не голка в сіні, це кішка! Еліта магічного світу, а не якийсь там хом’як-недоумок!

  Ми рушили до бібліотечного крила. Це була величезна зала з високими стелями, заставлена стелажами, що піднімалися до самої ліпнини. Там панувала тривожна напруга. Книги на полицях стояли якось криво, наче вони теж нервували, а повітря пахло старим пергаментом, валеріаною та відчаєм. Єфросинія, худенька жіночка в окулярах на ланцюжку, сиділа за своїм столом, стискаючи долоні так, що пальці стали білими як папір.

— Вона не просто пішла, Ізабелло, — прошепотіла бібліотекарка, щойно побачила нас. Її очі за лінзами здавалися величезними. — Я відчувала її всю ніч. Їй було важко. Вона кликала мене, цей поклик був таким слабким, а потім тиша! Я сканувала простір бібліотеки тричі! Жодного сліду порталу, жодного викрадення.

  Я думала, вона помирає... Я вже замовила траурну стрічку на її улюблену дряпалку!

  Валеррр’ян скривився так, ніби я йому замість вершків запропонувала воду з-під крана.

— Оце вже явний перебір з драмою, — буркнув він собі під ніс. — Кішки не помирають мовчки в кутку, якщо це не частина якогось грандіозного плану по завоюванню світу. Тут щось інше. Вона десь тут, я чую запах... але він дивний. Теплий.

  Я почала пошук. Бібліотека була справжнім лабіринтом. Ми з Дем’яном перевіряли кожен стелаж: розділ бойової некромантії, полиці з побутовими замовляннями, шафи з рідкісними виданнями про долю русалок у Полтві. Валеррр’ян, продовжуючи бурчати під ніс, обнюхував кожен кут, іноді застрибуючи на верхні полиці й скидаючи звідти пил прямо на голову Дем’яну.

— Ні, ну ви тільки подивіться на цей хаос! — просторікував кіт, витягаючи лапою стару газету з-за шафи. — Як можна щось знайти в приміщенні, де найнебезпечніша річ це пиловий кліщ і прострочений абонемент? Глосса завжди була надто правильною. Тиха, врівноважена... Такі зазвичай або планують повалення уряду, або щось приховують у підвалі.