Розділ 14

  Я прокинулася пізно. Світло вже стояло високо — не те тонке й напівпрозоре ранкове сяйво, що обіцяє новий день, і не густа вечірня позолота. Це було те специфічне денне світло вихідного, коли місто ніби надіває м’які капці й починає дихати повільніше. У квартирі панувала тиша. Вона була настільки глибокою та нерухомою, що здавалася майже відчутною на дотик, як оксамит.

  Я лежала, розглядаючи тріщинку на стелі, і не могла одразу зрозуміти, де я і хто я. Тіло здавалося неймовірно важким, наче за ніч воно перетворилося на камінь, або наче я щойно повернулася з неймовірно довгої подорожі, маршрут якої стерся з моєї пам’яті.

  У скронях глухо, ритмічно пульсувало. Це не був біль — швидше відлуння того, що в моїй голові ще щось жило, щось, що не належало мені повністю.

  Сьогодні я не потрібно йти у офіс. І справа була не в тому, що я фізично не могла підвестися. Просто вже десь на рівні інстинкту я знала: сьогодні мій час належить не їм, не протоколам і навіть не Дем’яну.

  Сьогодні я мала бути тут, вдома.

  Валеррр’ян спав у своєму улюбленому кріслі. Він згорнувся у такий щільний клубок, що здавався не котом, а якоюсь магічною сферою з білого хутра. Його хвіст нервово смикався, вибиваючи дріб по оббивці, а вуса тремтіли. Він щось бурмотів, тихо, уривчасто, на межі чутності.

  Я затамувала подих, прислухаючись. Він не просив вершків. Він не критикував мій характер. Це було щось схоже на благання, тихе і беззахисне. Після Веліги сон став для нас обох важким. Кошмари більше не були просто вигадками стомленого мозку, вони стали територією, яку нам доводилося відвойовувати уночі.

  Я обережно підвелася, намагаючись не скрипіти підлогою. Налила собі холодної води, сіла біля вікна, дивлячись на затишні вулички Львова.

  І саме в цей момент, коли мої пальці торкнулися прохолодного скла, я зрозуміла: це вже було.

  Не вперше.

  Сад тіней не прийшов раптово в мою голову. Він піднявся з глибини моєї свідомості, як спогад, який занадто довго тримали під замком у підвалі.

  Я вже була там раніше, тоді, коли виривала Валеррр’яна з лап темряви. Але тоді я не дивилася навколо.

  Я була сповнена люті й страху. Я бігла, кричала, ламала все магічне плетиво, що стояло на моєму шляху. Сад тоді був лише розмитим тлом, декорацією до моєї особистої війни.

  Тепер я бачила його по-справжньому.

  Дерева стояли високо й велично, їхні крони губилися в туманному небі, де не було ні сонця, ні зірок. Стовбури були темними, але не мертвими. Крізь тріщини в корі просочувалося слабке, пульсуюче світло, наче хтось пустив по їхніх венах розплавлену пам’ять. Листя не шелестіло. Тут взагалі не було вітру, повітря було нерухомим, наче застигла у смолі епоха.

  Час тут не рухався вперед. Він просто був присутнім, як вода в глибокому озері.

  Стежки не мали ні початку, ні кінця. Вони розбігалися в різні боки, перепліталися й зникали в тумані. І я знала, кожна з них веде туди, куди ти готовий прийти. Не куди ти хочеш, а саме куди готовий.

  Я стояла посеред стежки й просто чекала.

  Тих, що чекають у тиші. 

  Вони були тут. Я відчувала їх так чітко, як відчувають присутність людини в темній кімнаті із заплющеними очима. Їх було багато. Нескінченно багато тіней, що ховалися за стовбурами дерев, за пеленою туману. Вони не говорили. Не намагалися торкнутися мене. Вони просто чекали.

  Але серед усіх я бачила лише одну постать.

  Жінка стояла трохи осторонь, біля старого дерева зі світлою блискавкою-тріщиною на корі. Вона виглядала надто звичайно для цього місця: темне волосся, зібране в простий вузол, втомлені плечі, звичайний одяг, який міг би належати будь-якій жінці зі львівського трамвая.

— Ти знову прийшла, — пролунав її голос.

  Він не лунав вухами. Він просто виникав у мені, наче я сама це подумала, але з іншою інтонацією.

— Я не... розумію... Знову? Я не планувала, — відповіла я подумки. — Я просто заснула.

— Ти завжди так кажеш, — вона ледь помітно усміхнулася, і в цій посмішці було стільки гіркоти й тепла одночасно, що мені захотілося плакати. — Але ти приходиш. Навіть, якщо забула. Бо ти тепер можеш.