Розділ 13

  Другий день зустрів нас важкою, тишею. Будинок завмер. Діти нарешті заснули зранку. Повітря в під’їзді здавалося густим, майже матеріальним, наповненим чиєюсь липкою, голодною присутністю.

— Вона тут, — прошепотів Валеррр’ян, нервово сіпаючи хвостом. Його цинізм сьогодні був особливо гострим, наче він намагався відгородитися ним від навколишнього жаху. — І вона зла. Знаєш, Еллі, якби я був звичайним котом, я б уже давно переїхав жити в найближчий підвал до щурів. Там принаймні зрозуміло, хто тебе хоче з’їсти. А тут… тут пахне чимось таким, що змушує мою шерсть жити окремим від мене життям.

— Ні, Валеррр’яне, — сказала я, розкладаючи на підлозі дитячої перші пучки сухого полину. — Вона не зла. Вона просто нестерпно голодна. Уяви, що ти, одна суцільна рана, яка не гоїться століттями. Ти б теж хапався за все живе.

  Підготовка тривала довго. Тесса прийшла підстрахувати мене, вона стояла біля порогу, тримаючи в руках стару лампу з магічним вогнем. Її присутність додавала мені впевненості, хоча я бачила, як вона стискає губи, вловлюючи еманації Веліги.

  Я почала креслити захисне коло. Сіль, змішана з попелом свяченої верби, лягала рівною смугою. У центрі я запалила суміш трав у мідній тарілочці:

  Полин — аби вигнати гіркоту з кутків.

  Лаванда — аби заспокоїти дитячі сни.

  Звіробій — аби світло знайшло дорогу в темряві.

  На скроні та зап’ястя я нанесла олію розмарину та чорного кмину. Запах був різким, очищаючим, він допомагав тримати розум у фокусі, поки руки зрадницьки тремтіли.

  Дем’ян і Валеррр’ян стояли за межами кола. Слідчий був напружений, як зведена пружина. Його погляд не відривався від мого обличчя, і я бачила в його очах те, чого він ніколи б не висловив уголос, тваринний страх за мене.

  Коли дим від трав заповнив кімнату, я почала наговір. Мій голос спочатку був тихим, але з кожним словом він набирав сили, резонуючи з самою основою будинку:

«Тіні до тіней, попіл до попелу,
Біль твій, сестро, я на себе прийму.
Не через меч, не через вогонь,
А через спокій мого серця й долонь.
Йди до Межі, там де сонце не гасне,
Там твоя пам’ять знову стане прекрасна.
Відпускай діток, відпускай стіни,
Час твій прийшов, час для спочину…»

  Веліга з’явилася не одразу. Спочатку куток почав викривлятися, наче простір там став рідким. Потім із темряви виткався силует. Жіночий. Перекручений болем, із довгими пасмами димчастого волосся, що ворушилося, як щупальця.

— Не забирай… — прошепотіло щось у моїй голові так гучно, що я ледь не втратила свідомість. — Вони бояться… Вони мої… Я не хочу бути одна у порожнечі…

— Вони живі, — сказала я крізь зуби, відчуваючи, як холод Веліги починає просочуватися в моє тіло. — А ти — ні. Тобі більше не треба боятися, сестро. Твій шлях закінчено.

  У цей момент я відчула такий удар болю й чужої самотності, що в мене підкосилися ноги. Веліга кинулася на мене, намагаючись прорвати коло. Я бачила її обличчя, маску відчаю, в якій колись була відьма.

— Еллі! — крикнув Дем’ян. Він зробив крок вперед, його рука вже потягнулася до межі кола, аби вихопити мене звідти, зупинити цей безумний обряд, бо бачив, як я блідну й задихаюся. — Досить! Вона вб’є тебе!

— Стій! — Тесса різко перехопила його руку, її пальці вп’ялися в лікоть Дем’яна з несподіваною силою. — Вір їй! Вона має пройти це до кінця. Якщо ти перервеш зараз, вони обидві зникнуть. Вір їй, Дем’яне! Вона впорається!

  Дем’ян завмер. Я бачила, як перекосилося його обличчя, як він боровся з бажанням врятувати мене ціною всього. Валеррр’ян зашипів, притиснувшись до його ноги, заплющивши очі.

— Давай, руда… — промуркотів кіт, і в його голосі не було ні краплі цинізму. — Покажи цій іржавій душі, хто тут головна відьма.

  Я зібрала весь свій хаос, всю ту «зламану» силу, яку так боялися в ковені, і перетворила її на один великий провідник. Я не виганяла Велігу — я пропускала її біль через себе, очищуючи його.

  Крик був не гучним. Він був відчайдушним, наче останній видих людини, що тонула. Світло спалахнуло так яскраво, що на мить у кімнаті не залишилося жодної тіні.
Коли все скінчилося, будинок зітхнув. Справді. Це був фізичний звук, наче з фундаменту зняли багатотонний тягар.

  Кілька днів потому ми сиділи в офісі «ЛьвівМагПобуту». Я все ще почувалася трохи порожньою, але цей холод більше не лякав. Дем’ян мовчки підійшов до мого столу і простягнув конверт із гербом Бюро.

— Подяка, — коротко сказав він. — Офіційна. Тобі особисто… і Тессі. Керівництво вражене чистотою роботи. Ніяких руйнувань, тільки спокій.

— За що вони дякують? — я крутила конверт у руках. — Ми просто зробили свою роботу.

— За те, що ви зробили те, на що не всі досвідчені оперативники наважилися б, — Дем’ян подивився на мене довго і серйозно. В його погляді більше не було того страху, лише глибока повага. — Ти не просто вигнала сутність. Ти відпустила і дала їй спокій.

  Валеррр’ян, який якраз нарешті отримав свою другу подвійну порцію вершків, підняв голову.
— Знаєш, Еллі, я все ще боюся кошмарів, — сказав він, облизуючи вуса. — Але тепер я знаю, що навіть найстрашнішу тінь можна виставити за двері, якщо в тебе є правильна відьма і достатньо впертості.

  Я подивилася на темне вікно, за яким засинав Львів. Скільки ще такого лихого ховається в цих старих під’їздах? Скільки ще «зламаних» душ чекають на своє світло?