Розділ 12

  Тиша впала на нас важким, пильним завісом. Кілька десятків дітей, з яких повільно висмоктують душу.

— Нам потрібен час, — сказала я, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють. — Сьогодні ми нічого не зробимо, нам потрібна точна інформація. Якщо ми вдаримо зараз, вона просто сховається глибше. Але завтра ми повернемося.

— А якщо вона… — жінка не закінчила фразу, дивлячись на доньку.

— Вона не піде, — відрізала я. — Такі сутності ніколи не йдуть самі.

  Ми вийшли звідти кожен зі своїми думками. Опитавши ще кілька сімей, для протоколу, я зрозуміла, що без бестіарію нам не вирішити проблему.

  Увечері ми були вже на Грушевського. У Тесси пахло затишком: сушеними травами, старим папером і міцним чаєм із бергамотом. Але навіть цей затишок не міг прогнати той холод, який ми принесли з собою з «тихої» дев'ятиповерхівки.

  Тесса сиділа за столом, швидко гортаючи сторінки свого фамільного бестіарію. Архімед на її плечі настовбурчив пір’я, уважно вдивляючись у старі малюнки.

— Це однозначно не бабай, — нарешті сказала вона, зупинивши пальці на сторінці з пожовклим краєм. — І навіть не класичний демон із нижчих сфер.

  Вона замовкла, вдивляючись у текст.

— Веліга.

  Я відчула, як це слово осідає в грудях важким свинцем. Валеррр’ян, який до цього моменту мовчки сидів на підвіконні, здригнувся.

— Веліга… — Тесса підняла на нас очі. — Це душі відьом, проклятих на вічне скитання. Але не просто відьом. Тих, кого зламали. Зрадили власні ковени. Тих, кого спалили не люди, а свої ж, аби приховати таємниці. Вони не змогли піти за Межу. Вони застрягли між світами, перетворившись на згустки чистої образи та вічного голоду.

— І вони харчуються страхом, — тихо додав Дем’ян, стискаючи пальці в кулак.

— Особливо дитячим, — кивнула Тесса. — Бо дитячий страх — він чистий. У ньому немає логіки, немає сумнівів. Це концентрована енергія, яка дозволяє Велізі триматися за реальність. Вона не просто лякає.

  Вона забирає сни, залишаючи замість них порожнечу, щоб не збожеволіти остаточно у своєму напівіснуванні.

  Валеррр’ян зіскочив із підвіконня і підійшов до нас. Його цинізм, який зазвичай служив йому бронею, сьогодні дав тріщину.

— Знаєте, — почав він, і його голос більше не був іронічним. — Я бачив багато чого. Але Веліга… це як іржа на душі. Вона не вбиває відразу. Вона робить тебе порожнім зсередини, поки ти сам не захочеш зникнути. Це найгірший вид хижака — той, який змушує тебе боятися заснути у власному ліжку.

— Вона не зникне від звичайного вигнання, — додала Тесса, закриваючи книгу. Звук удару палітурки об стіл здався пострілом. — Потрібне повне очищення. Усього будинку. Кожного поверху, кожної цеглини.

  Я заплющила очі, згадуючи бліде обличчя дівчинки та її маленьку ручку, що вказувала в порожнечу.

— Я зроблю це, — сказала я. Мій голос прозвучав напрочуд спокійно, хоча серце калатало десь у горлі.

  Тесса подивилася на мене дуже уважно. Її погляд був сповнений тривоги.

— Це важкий обряд, Еллі. Це ж не просто помахати жезлом. Тобі доведеться пропустити через себе весь той біль і образу, якими живе Веліга. Ти маєш стати для неї провідником, аби вона змогла піти.

— Я знаю.

— І він залишить слід, — додав Дем’ян. — Таке очищення не проходить безслідно для відьми. Ти можеш втратити частину себе або змінити свою магію назавжди.

— Я теж залишу слід, — відповіла я, дивлячись на свої руки. — Я більше не хочу бути «зламаною» відьмою, яка боїться власної сили. Якщо я можу врятувати цих дітей, ціна не має значення.

  Валеррр’ян підійшов до мене і потерся головою об коліно.

— Якщо ми йдемо на це, — муркнув він, — то я вимагаю подвійної порції вершків після. І жодних кошмарів. Чуєш, руда? Жодних кошмарів.

  Я погладила його по голові. Попереду була ніч підготовки, а завтра — битва за сон цілого будинку.