Розділ 11

  Наступного дня, ми з Валеррр'яном навіть встигли заповнити пояснюючу, з приводу першої нашої «невдалої» справи. Валеррр'ян досі згадував вираз обличчя Наливайка, і періодично, підстьобував Дем'яна. Наступна моя справа вже була у Зенона, він мовчки кивнув на стіл теку з справою. Тека була об'ємною. Я здивовано підвела очі на шефа. 

— Найдо, важлива справа... Десятки дітей...— він тяжко видихнув, і попросив — Еллі, ти повинна справитись. Бери Дем'яна, і їдьте. Я знаю одну з мам... Зробіть щось! Якнайшвидше.

  Жінка не кричала. Вона говорила настільки тихо, що мені доводилося нахилятися, аби вловити її слова.

  Саме ця тиша, позбавлена істерики, була найстрашнішою. У квартирі пахло сумішшю валер’янки, дитячого крему та старого, застояного страху. Це був страх, який оселився тут давно, пустив коріння в шпалери й став частиною щоденного побуту. Гнітюча атмосфера відчувалась у всьому навколо.

— Я не знаю, що з ними, — сказала вона, стискаючи пальці так міцно, що кісточки побіліли, а шкіра на руках натягнулася, як старий пергамент. — Вони просто… перестали спати. Спочатку думала — зубки, потім — погода. Але тепер вони просто лежать.

  Вона провела нас до дитячої. Де у ліжечках лежали двійко малюків. Вони були ослаблені, синці бід очима, бліді. Дівчинка трішки старша, років п'яти, і хлопчик років двох.

— Лікарі кажуть, що це стрес. Психосоматика. Приписують вітаміни, режим, заспокійливі чаї. Але вони прокидаються з криком. Кожної ночі, рівно о третій. А потім просто мовчать і дивляться.

  Вона важко ковтнула повітря, наче воно було занадто густим, аби ним дихати.

— І вони завжди кажуть одне й те саме.

— Що саме? — тихо спитала я, відчуваючи, як холод від підлоги піднімається вгору по ногах.

— Що в кімнаті хтось є. Там в кутку, біля шафи.

  Я озирнулася. Звичайна дитяча кімната: акуратні ліжка, розкидані іграшки, наївні малюнки на стінах. На перший погляд, нічого магічного. Жодних пентаграм, жодних демонічних слідів, які міг би зафіксувати стандартний сканер Бюро. Але повітря тут було… іншим. Воно наче чинило опір.

— Еллі… — прошепотів Валеррр’ян.

  Він не жартував. Не видавав чергову порцію сарказму про «низьку якість муніципального житла». Він притиснувся до моєї ноги, вигнувши спину, а шерсть на його загривку стала дибки, перетворивши його на колючий білий шар.

— Ти теж це відчуваєш? — так само пошепки запитала я.

— Я це пам’ятаю, — прошепотів кіт, і в його голосі було стільки справжнього, неприхованого жаху, що мені стало не по собі. — Я завжди боявся кошмарів, Еллі. Не снів. Саме кошмарів. Тих, що мають очі. Тих, що просто стоять і дивляться, поки ти спиш. Це не істота, це… діра в реальності.

  Діти не говорили. Вони лежали на своїх ліжках виснажені із широко відкритими очима. У цих поглядах не було дитячої цікавості, лише доросле, приречене знання.

— Вона тут, — сказала дівчинка, маленька копія своєї матері, і повільно підняла тонку ручку, показуючи пальцем у порожній кут біля шафи.

  Жінка здригнулася так сильно, наче її вдарило струмом.

— Що вона має на увазі? Хто «вона»? Там же нікого немає!

  Я зробила крок уперед. Моя магія не рвалася назовні, як у Мостах. Вона завмерла. Зачаїлася. Наче хижак, який побачив щось набагато давніше і небезпечніше за себе.

— Тут не бабай, — голос Дем’яна пролунав низько і глухо. — Це якийсь інший слід. Але він старий. Настільки старий, що встиг зростися з фундаментом цього будинку.

— І вона не хоче йти, — додала я, бачачи, як у кутку повітря ледь помітно тремтить, наче над розпеченим асфальтом. — Вона прив’язана не до дітей. Діти для неї, лише батарейки. Джерело найчистішого палива.

— До чого ж тоді? — майже беззвучно запитала жінка.

— До будинку, — я повільно видихнула. — Вона — частина цих стін.
Жінка почала заперечливо хитати головою, очі її наповнилися сльозами.

— Ні. Я не піду. Ми збирали на цю квартиру десять років. Це наш дім. Ми тут щасливі… були.

— Вона годується страхом, — я підійшла до жінки й обережно торкнулася її руки. — А діти хворіють не від безсоння. Вони виснажуються на енергетичному рівні. Кожна ніч тут випиває їхні життя по краплі.

— Скільки таких дітей у будинку? — запитав Дем’ян, звертаючись до жінки.

  Вона опустила очі, і по її щоці скотилася сльоза.

— У нашому під’їзді… дванадцять. У всьому будинку… кілька десятків. Всі сусіди кажуть те саме. Всі діти бліді. Всі… дивляться кудись в простір кімнати, закутки.