Розділ 10

— Так от... Один був емоційно нестабільний, плакав через кожну дрібницю, ну невже так важко одягнути підштанники та шкарпетки, якщо я прошу про це? І що, що літо, адже здоров'я берегти треба змолоду!.. Другий, абсолютно не амбітний, за три роки навіть не спробував стати директором заводу! Навіть попри те, що я, як головна бухгалтерка, його двічі рекомендувала! А йому ж бачте соромно, що така жінка як я, намагається впливати на оточуючих за допомогою пирогів з абрикосовим джемом!.. А третій... третій взагалі образився, коли я сказала, що він неправильно дихає під час сну! Його храп просто доводив мене до божевілля, і я час від часу просто прикладала подушку до його обличчя. Не надовго зовсім. Але він чомусь неймовірно лякався, і останнього разу забився в кут кімнати. Просив, до нього більше не наближатись, навіть на постріл рушниці. 

— А він що, справді неправильно дихав? — з щирим зацікавленням уточнив Валеррр’ян.

— Він дихав без жодного ентузіазму в мою сторону! Розумієте? Жодної волі до прекрасного життя в диханні!

Я заплющила очі й просканувала її ауру. Повітря навколо неї було чистим від магії. Жодного вінця безшлюбності, жодного врочення, жодного прокляття темних сил. Тільки концентроване роздратування.

— А тварини? — запитала я. — У вас були домашні улюбленці?

— Був кіт, — сказала вона з гордістю. — Але він виявився таким же невдячним, як і чоловіки. Утік через кватирку минулого вівторка.

  Валеррр’ян миттєво напружився. Його вуса загрозливо засіпалися.

— Сам утік? Чи ви йому теж про дихання нагадали? Подушкою?

— Після того, як я цілком логічно зауважила, що він ледар, дармоїд і дивиться на мене з постійним докором, хоча я купила йому преміальний корм за акцією!

— Це не докір, пані, — сумно зітхнув мій кіт. — Це був інстинкт самозбереження. Він просто зрозумів, що наступним об’єктом критики за «брак ентузіазму» стане його мурчання.

  Раптом жінка замовкла й уважно подивилася на Дем’яна, який стояв поруч із виразом обличчя «я частина інтер’єру». Вона змінила позу, поправила виріз на сукні й кокетливо всміхнулася.

— Ой, а ви теж допомагаєте бідним жінкам? — промуркотіла вона, дивлячись на Дем’яна з неприхованим інтересом. — Який солідний чоловік... Ви, напевно, дуже амбітний? І дихаєте, я впевнена, дуже правильно... Може, ви б могли оглянути мою квартиру на предмет... темної енергії? Приватним чином? Я до речі, сьогодні змінила постіль, і наготувала голубців. І борщ є, домашній, такий як треба, знаєте, з м'ясом! — вона вичікувально дивилась на Дем'яна, поїдаючи його поглядом.

  Дем’ян завмер. Його очі розширилися, а на обличчі застиг такий шок, ніби перед ним щойно матеріалізувався Архідемон у фартуху. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але видав лише незрозумілий звук.

  Я ледь стрималася, щоб не розреготатися прямо в кабінеті. Валеррр’ян взагалі прикрив мордочку лапою, видаючи дивне пирхання.

— Пані, — нарешті зміг видавити з себе Дем’ян, відступаючи на крок назад. — На вас немає жодного магічного вінця. І не думаю, що хтось... Кхм... Би насмілився, це зробити, з вами.

— Як це немає?! — вона миттєво змінила милість на гнів. — Усі ворожки на Краківському казали, що це родове прокляття!

— Є вінець, — кивнув Валеррр’ян, ледь стримуючи сміх. — Але він соціальний. Вінець Токсичної Душноти.

— Що ви собі дозволяєте?! — верескнула пані, — Я писатиму жалобу! 

— Ви лякаєте все живе навколо себе, — спокійно й прямо сказав Дем’ян, оговтавшись від несподіваного флірту. — Послідовно. Професійно та надто ефективно. Ваша проблема, не магія. Ваша проблема те, що ви намагаєтеся контролювати навіть подих оточуючих.

  Жінка замовкла. Вона відкривала й закривала рот, наче риба, викинута на берег.

— То ви... нічого не зніматимете?

— Ні, — чесно відповіла я. — Але дам пораду: іноді самотність — це не вінець. Це сигнал всесвіту, що пора трішки змінитись, адже ви красива жінка. Можливо, вам треба відвідати психолога, з магічної сторони у вас все добре.

  Вона пішла. Пішла настільки ображена, що повітря в приймальні, здавалося, закипіло. Двері грюкнули так, що з кактуса на столі Віри посипалися колючки.

  Як тільки двері зачинилися, ми з Валеррр’яном просто вибухнули сміхом. Я трималася за стіл, а кіт качався по стільниці, витираючи сльози лапами.

— Дем’яне! «Амбітний чоловік з правильним диханням»! — вигукнула я, дивлячись на його все ще ошелешене обличчя. — Ти бачив її погляд? Вона вже вибирала колір штор для вашої спільної вітальні!

— Вона... вона була дуже серйозна, — пробурмотів Дем’ян, витираючи чоло. — Я бачив некромантів, бачив тіні, але ця жінка... це було по-справжньому страшно. Еллі, здається вона хотіла перевірити моє дихання!

— Ой, Наливайко, тримайся! — реготав Валеррр’ян. — Тепер ти знатимеш, що таке справжня темна магія. Це магія нестерпного характеру! 

  У кутку за перегородкою Віра й Ліда (яка якраз виринула з архівів з оберемком паперів) тихо хіхікали, прикриваючись папками. Вони явно чули всю розмову й тепер активно обмінювалися коментарями.

  Діана з Тессою були на черговому виклику, тож в офісі панувала відносно легка атмосфера.

— Ну що ж, — сказав Валеррр’ян, заспокоюючись. — Вітаю з першою справою в новому статусі. Ніхто не постраждав, крім его цієї пані та психіки нашого слідчого.

  Я всміхнулася. Це був справді гарний день. Теплий, сповнений сміху та відчуття перемоги над повсякденністю. Сонце повільно сідало за львівські дахи, фарбуючи місто у золотаво-рожевий колір.

Але десь глибоко всередині я знала: гарні дні в нашій роботі — це лише коротка пауза. Тривожний знак того, що наступне випробування вже десь поруч.