Розділ 9

  В офісі «ЛьвівМагПобуту» атмосфера була звичною: біле світло, запах пересмаженої кави та напруга, що в’їлася в стіни разом із шарами старої фарби. Тільки-но я встигла зняти куртку, як нас перехопив Зенон Кріп.

— Найда. Наливайко. До мене, — кинув він, навіть не зупиняючись.
Кабінет Зенона був як завжди, маленьким і захаращеним. Він жестом наказав нам сісти. Я опустилася на стілець, а Дем’ян залишився стояти за моєю спиною, наче жива стіна спокою.

— За підсумками операції у Мостах, — почав Кріп, перегортаючи справу, — керівництво дійшло висновку. Статус стажера більше не відповідає твоїй реальній загрозі... тобто, реальним навичкам, Еллі.

  Я затамувала подих. Валеррр’ян, який влаштувався біля моєї ноги, напружився.

— З сьогоднішнього дня ти — повноцінний оперативний співробітник ЛьвівМагПобуту. Твої магічні доступи оновлять до вечора. Обмеження на використання сили частково знімуть. Але пам’ятай: відповідальність тепер повна. Помилишся — і ніхто не спише це на «дитячі помилки навчання стажерки».

— Частково? А вони... виявляється були? — мимоволі вирвалося в мене.

— Ми не божевільні, — сухо відповів Кріп. — Ми даємо тобі свободу, але під пильним наглядом Наливайка. Ми не сліпі, ми бачимо твій потенціал. Але ми також бачимо божевілля, яке ти здатна створити.

  Валеррр’ян видав звук, схожий на полегшений видих.

— Нарешті! — пробасив він на весь кабінет. — Я вже втомився представлятися як «фамільяр стажерки». Це звучить як тимчасове непорозуміння, як старий напис на паркані. Тепер я, фамільяр оперативника! Вимагаю перегляду моєї пайки та особистої полиці у холодильнику!

— Радіти рано, — Зенон Кріп охолодив запал кота одним поглядом. — Робота вже чекає. Тепер, як повноцінного працівника. Вітаю Ізабелло!

— Складна? — уточнив Дем’ян, і я відчула, як він напружився поруч.

— Побут, — Кріп витяг тонку папку. — Але з тими самими «сюрпризами», які ти так любиш, Наливайко. Ідіть, клієнтка вже тероризує Віру в приймальні.

Клієнтка в приймальні виглядала як втілення всіх образ світу. Вона сиділа на краєчку стільця, вчепившись у свою сумочку, і всім своїм виглядом демонструвала, що вона, жертва вселенської несправедливості. Жіночка була середнього віку, з тих людей що обожнюють всілякі установи.

— Я абсолютно нормальна жінка! — заявила вона ще до того, як я встигла привітатися. — Але мені трапляються одні недоумки! Недорозвинені, так, саме недорозвинені, морально та духовно, особи без краплини такту та співчуття. Це не може бути випадковістю. Це прокляття!

— О, системна проблема, — кивнув Валеррр’ян, застрибуючи на стіл прямо перед нею. — Класика. Кожен наступний гірший за попереднього? Панночко, а ви часом їх не... ображали? Ну знаєте, там наприклад забули погодувати, чи добре слово сказати? Чоловіки, вони істоти ніжні, деколи занадто!

— Ви з котом, не смійтеся з мене! Я все розкажу по порядку. — образилася пані, поправляючи капелюшок.

— Все почалося з мого молодшого брата, Едуарда. Він був у юності дуже хворобливим хлопчиком. Я завжди... завжди піклувалась про нього, від щирого серця. Теплі шкарпеточки, шапочка, шнурівочка на окуляри щоб не дай Боже не згубив. Едічка чарівний хлопчик був, ох як згадаю ті сандалики...— Схлипнула панночка, — так от, Едічка, на свої вісімнадцять, не з'явився ночувати додому! Більше того, навіть не подзвонив! А за кілька днів повернувся без шапки, без окуляр, сказав, що у нього новомодні лінзи тепер!

  А ще постриг своє тьмяне волосячко, яке я з такою надією плекала! І привів з собою якусь сіру мишу! Не повірите, сказав що краще житиме в гуртожитку, лиш би мене більше ніколи не бачити. Ви уявляєте мій розпач?.. А потім, залишившись одна однісінька я змушена була шукати собі чоловіка.