Розділ 7

— Печаті були занадто щільні, — мій голос звучав чужо. — Вогонь Дем’яна їх стримував, але не руйнував. Мої звичайні закляття просто зникали. Тоді я... я просто торкнулася лоба одного з них і захотіла, щоб він зупинився. Після цього печать розлетілася.

— Без вербальної формули? — уточнила Кравченко, її очі звузилися. — Без жестикуляції та накопичення ефіру?

— Так. Просто дотик.

  Кравченко перестала посміхатися. Вона обмінялася швидким поглядом із Гребенюком. Медик тим часом активував планшет і піднявся зі свого місця.

— Перевірка магічних каналів, — сказав він, наближаючись. — Це стандартний протокол після контакту з некромантією. Протягни руки.

— Я не хочу, — вирвалося в мене раніше, ніж я встигла подумати. — Я почуваюся нормально.

— Це не питання твого бажання, стажерко, — спокійно сказав медик, дістаючи датчики. — Це питання безпеки Бюро. Ми маємо знати, чи не залишила некротична енергія у тобі свій відбиток.

  Дем’ян глянув на мене. У його очах я прочитала коротке: «Підкорися. Це швидше закінчиться». Холодний металевий датчик торкнувся зап’ястя. Я відчула, як по венах пробіг слабкий електричний розряд. Медик почав бубоніти цифри, які для мене не мали жодного сенсу.

— Перенапруження серйозне, — нарешті вимовив він, хмурячись. — Рівень ефірного вигорання сорок відсотків. Але... — він завагався. — Стабілізація каналів відбулася втричі швидше, ніж зафіксовано в підручниках. Наче її організм сам поглинув надлишок енергії.

  Кравченко склала руки на грудях, її погляд став вивчаючим і зацікавленим, наче вона дивилася на новий і дуже небезпечний прилад.

— Нестабільна, — сказала вона без тіні емоцій. — Але... надзвичайно перспективна. — промовила вона, смакуючи кожне слово.

— Це що, вирок? — тихо запитала я, дивлячись на свої руки.

— Це протокол, — відповів Гребенюк, закриваючи папку. — Ти залишаєшся під наглядом Бюро і надалі.

— Надалі? — перепитала я, відчуваючи, як усередині все холоне. — Це означає, що за мною і далі будуть стежити постійно?

— Це означає, — Кравченко підійшла ближче, і я відчула її солодкий парфум, — що ми хочемо зрозуміти, як саме, ти це зробила. І чи можна цей ефект поставити на службу Бюро. Сила, що руйнує некромантські печаті одним дотиком, це занадто цінний ресурс, щоб залишати його без нагляду.

  Мене знудило від слова «ресурс». Від того, як вони обговорювали моє життя, наче це був новий вид огірків.

— І що мені робити далі? — спитала я, дивлячись на Дем’яна.

— Далі ти мовчиш, — відрізала Кравченко. — Про те, що сталося в полі. Про те, як саме ти нейтралізувала маріонетку. Офіційна версія: некромант припустився помилки в заклятті під натиском слідчого Наливайка.

— Чому? — я не могла повірити в це. — Ви хочете приховати правду?

— Бо є ті, хто вважає таку силу своєю власністю, — Кравченко подивилася на мене неймовірно серйозно. — І є люди, які дуже не люблять сюрпризів. Особливо якщо ці сюрпризи носять руде волосся і стажуються в «МагПобуті». Ти розумієш, про кого я?

  Я навіть не здивувалася, коли в голові спливло ім’я Вікторії Буревій. Його ніхто не вимовив уголос, але в цій кімнаті воно висіло в повітрі як невидимий зашморг. Вікторія, амбіції бюро, старі борги... Усе це сплелося в один вузол навколо мого дотику.

— Слідчий Наливайко, — Гребенюк звернувся до Дем’яна. — Ви продовжуєте супровід цього об’єкта?

— Так, — відповів він миттєво, без жодної секунди вагання.

— Навіть з урахуванням того, що це високий ризик?

— Саме тому я і продовжую. Я вже чудово знаю можливості панни Найди, і залучати когось менш досвідченого немає потреби, на мою думку.

  Кравченко кивнула, наче цього й очікувала.

— Добре. Тоді вчіться мовчати разом. Йдіть. Накази щодо подальшої роботи отримаєте вранці. І нагадую — ні чичирк! — Вона ще раз оглянула мене з ніг до голови, з якоюсь дивною маніакальною посмішкою.

  Ми вийшли в порожній білий коридор. Світло ламп знову здалося мені занадто яскравим, аж очі різало.

— Ну що ж, — пробурмотів Валеррр’ян, шкутильгаючи поруч. — Офіційно вітаю нас у фазі «нічого не зрозуміло, але нас уже хочуть препарувати як жабу, що дусить цю вашу... Кравченко». Еллі, якщо наступного разу захочеш потикати пальцем у мерців, нагадай мені, щоб я тебе вкусив за ногу ще на виході з дому.

  Я йшла вперед, дивлячись прямо перед собою. Спина боліла, пальці німіли, а всередині ріс дикий гнів. Бюро вирішило, що я перспективна? Добре. Але я принаймні не дозволю їм побачити, як сильно мені страшно. І я точно не збираюся бути чиєюсь власністю.

— Ходімо додому, Валеррр’яне, — прошепотіла я. — Завтра буде довгий день.

— Завтра буде день, коли я вимагатиму від Бюро ортопедичну лежанку, — додав кіт. — І замовчимо ми тільки тоді, коли в моїй мисці закінчаться креветки. Тобто — ніколи.