Розділ 5

  Валеррр’ян розлігся на задньому сидінні поруч зі мною і миттєво згорнувся брудним білим клубком. Він виглядав так, ніби його щойно використали замість щітки для чищення димоходів.

— Якщо я зараз засну і прокинуся з магічним нашийником-стабілізатором на шиї, — пробурмотів він, не розплющуючи очей, — я офіційно подам на Бюро в міжнародний суд захисту прав фамільярів. Це злочинне нехтування котячим комфортом! Моя психіка травмована, шерсть спаплюжена, а мій апетит... ну, апетит звісно у нормі, але це одне-однісіньке, можна сказати єдине, що ще тримає мене в цьому вимірі.

  Я не сміялася. Навіть на сарказм сил не лишилося. Я дивилася у тоноване вікно, за яким ніч ковтала дорогу, і відчувала, як сила всередині мене, та сама дивна й некерована хвиля «спокою», повільно осідає, залишаючи по собі лише дзвінку порожнечу й дивний холод у кістках, який не міг розсіяти навіть підігрів сидінь.

  Світло в коридорах Бюро завжди було однаковим. Біле, рівне та безжальне. Воно не приховувало синців, не пробачало безсонних очей і робило навіть найневиннішу людину схожою на підозрюваного в очікуванні вироку. Це світло препарувало на ходу.

  Я йшла поруч із Дем’яном, намагаючись тримати спину рівно. Ноги трималися виключно на впертості й бажанні не зганьбитися перед оперативниками. Усередині магічні канали все ще гули низькою нотою, ніби хтось забув вимкнути промисловий генератор. Пальці тремтіли, але я глибоко сховала їх у рукави плаща. У Бюро слабкість не лікують, її фіксують.

  Валеррр’ян шкутильгав трохи позаду. Його шерсть висохла, перетворившись на жорсткі сірі бурульки, але він відмовлявався від допомоги.

— Якщо хтось тут зараз вимовить слово «дезінфекція» або, боги крий, «купання», ще хоч раз, — прошипів кіт, зиркнувши на чергового мага біля турнікета, — я офіційно заявлю, що переходжу на бік темряви. Там хоча б не світять у душу цими вашими люмінесцентними лампами й не вимагають помити лапи перед смертельним вироком.

— Тобі б не завадило трохи дисципліни, фаміль'яр твого рівня, давно б мав це знати. — кинув Дем’ян, не озираючись. Його голос був як завжди зібраний і холодний.

— Мені б не завадило відкрити санаторій для перевтомлених фамільярів, — огризнувся Валеррр’ян. — З лавандовими подушками, свіжим тунцем і повною відсутністю фрази «це стандартна процедура».

  Наливайко, твій ентузіазм щодо протоколів мене лякає більше, ніж некромант із мертвяками. І до твого відома, фаміль'яр мого рівня, не повинен прикривати, мишу тобі в штаня, дупу твого рівня, від проблем. 

Я тільки закотила очі, як ми зупинилися перед важкими металевими дверима з лаконічною табличкою «ОПЕРАТИВНИЙ РОЗБІР».