Розділ 3

  Я різко викинула руку з жезлом вперед. Вогонь зірвався з кінчика чистий, яскравий, майже білий від моєї люті. Але він не вдарив. Він просто розбився об невидиму плівку навколо мерця, розсипавшись іскрами, наче феєрверк об скло.

  На лобах мерців знову спалахнули знаки. Печаті. Некромантська робота екстра-класу, екрани, що ковтали енергію.

  Мрець спіткнувся, упав, розсипаючи суху землю, і миттєво піднявся, як на пружинах. Вони не були повільними. Вони рухалися з жахливою, мертвою цілеспрямованістю.

  Дем’ян змахнув рукою, і його полум’я вихопилося з його долонь, наче крила великого птаха. Він вирізав перед нами півколо в землі, випалюючи стерню до попелу. Мерці зупинилися біля цієї вогняної межі, наче вперлися в бетонну стіну.

— Вони не йдуть на мене, Еллі, — сказав Дем’ян крізь зуби, не озираючись. — Вони ігнорують мою темряву. Вони йдуть виключно на твоє світло.

— Ти впевнений?

— Я бачу нитки. Він налаштував їх як гончаків на… — Дем’ян замовк, бо я й сама це відчула.

  Усередині мене знову почало рости те дивне відчуття, наче я стаю занадто великою для власного тіла. 

  Сила, яку ковен роками намагався «приручити», зараз пульсувала в мені. Мерці це чули. Вони нахиляли голови, як собаки, що вловлюють ультразвук.

  Один із них, зовсім молодий хлопець у картатій сорочці, зробив обережний крок у вогонь Дем’яна.       

  Полум’я лизало його ноги, але він не відчував болю. Я зробила крок назад. Він дзеркально повторив мій рух вперед.
— Еллі! — хрипко прошипів Валеррр’ян, випускаючи кігті. — Ну ти ж у нас відьма чи просто прикраса для пейзажу? Гаси їх! Не стій у позі «красива і приречена», це зараз не в моді!

  Я стиснула жезл так, що затріщало дерево. Думки в голові влаштували перегони. Вогонь не працював. Закляття в’язнули в повітрі, як мухи в сиропі. Некромант вивернув закони магії так, що вона ковтала саму себе.
  І тоді я зробила найдурнішу річ у своєму житті. Я просто опустила жезл.

  Я зробила крок вперед, за межу магічного вогню Дем’яна. Простягнула руку, звичайну, тремтячу людську руку, і торкнулася лоба того мерця в сорочці. Під пальцями було холодно. Слизько. Мертво.

  І раптом у моїх кістках відгукнувся його стогін. Я не вимовляла жодного слова. Я не будувала в голові складних геометричних фігур закляття. Я просто… захотіла, щоб він нарешті відпочив. Щоб цей жахливий ляльковий театр закінчився. І я просто відпустила частку своєї сили.

  Це не була іскра. Це був дар тиші.

  Печать на лобі хлопця спалахнула білим і з тріском лопнула, як крига під важким чоботом. Мрець завмер. Його очі на секунду прояснилися, стали людськими, безмежно втомленими і вдячними. А потім він просто розсипався на сухий прах та старе ганчір’я.

  Я відсахнулася, хапаючи ротом повітря.

— Ти… — Дем’ян дивився на мене з таким виразом, ніби я щойно посеред поля викликала Архістратига Михаїла на каву. — Як ти це зробила? Без формули? Без жесту?

— Я… я просто відчула, що йому боляче бути живим у такий спосіб.

— Еллі… — прошепотів Валеррр’ян, і в його голосі я вперше почула щось схоже на релігійне благоговіння. — Ти щойно вимкнула професійно піднятого зомбі… вказівним пальцем. Це навіть крутіше, ніж той випадок, коли ти розвіяла сирену.

— Валеррр’яне, це звучить жахливо!

— Це звучить як новий рядок у твоєму резюме! — підбадьорив кіт. — Тепер зроби так само з усім цим натовпом! І некроманта теж вимкни! Еллі, ти ж можеш? Ну, ткни його пальцем у бік!

  Дем’ян різко змахнув руками, і його полум’я піднялося стіною у два людські зрости. Тепер воно було щільним, наче смола. Мерці почали відступати. Не тому, що вогонь їх жарив. Це він... ляльковод відчув, що в «грі» з’явився хтось, хто не грає за його правилами некромантії. 

  Я встигла звільнити ще кількох мерців, та виснаження брало своє. І страх не впоратись з наступним теж.

  Дем’ян підняв голову і вдивлявся в темряву за горизонтом.

— Він все ще дивиться, — тихо сказав він. — Я відчуваю це. Він бачить тебе, Еллі. І він тепер дуже здивований.

  Я теж подивилася туди, де нібито була пустка. Але тепер я відчувала її: холодна, липка сила, що намагалася промацати мої щити. Це був некромант. І він був… наляканий?

— Він відступає, — констатував Дем’ян. — Тримає дистанцію. Він не чекав такої чистої сили. Він тепер думає, як виснажити нас, не підходячи близько.

— І що нам робити? У мене ноги тремтять, і я не впевнена, що можу «вимикати» мерців пачками.

  Дем’ян подивився на мене. Як людина, яка бачить перед собою найбільшу загадку свого життя.

— Триматися, Ізабелло. Просто триматися.
  Він додав це так тихо, що почув би лише фамільяр:

— Він не мене боїться. І не Бюро. Він боїться тебе. Твого «зламаного» світла.

  Мерці зробили ще один крок назад. Одночасно. Наче хтось невидимий смикнув за нитки, рятуючи своїх ляльок від контакту з чимось занадто гарячим. А далеко в темряві поля хтось дуже обережно, намагаючись не шуміти, намагався розчинитися в ночі.