Розділ 2

— Не шепіт. Слід. Живий, смердючий некромантський слід. Він був тут кілька хвилин тому. І він дуже незадоволений, що його пастка була зруйнована.

  Валеррр’ян, який саме намагався вилизати особливо брудний клапоть шерсті на лапі, завмер і повільно підняв голову.

— О, чудово. Просто феєрично. — Він важко сковтнув. — Наливайко, я тебе дуже прошу, як рідного: тільки не кажи зараз свою коронну фразу «йдемо за ним». Бо в такому випадку я просто ляжу тут, на цій гнійній купі, і помру вдруге за сьогодні. Виключно на зло Бюро. І надішлю свій привид до тебе в спальню.

— Ми не йдемо в лоб. — Дем’ян оцінюючи глянув на кота, ніби прикидав, скільки метрів той зможе пробігти, перш ніж почне вимагати ноші. — Ми просто тримаємо свій шматочок території. Поки Бюро закриває периметр, він спробує зміститися. Нам треба його… спровокувати.

— Тобто… — я повільно видихнула, усвідомлюючи розклад. — Ми знову приманка. Ти, я і нещасний брудний кіт.

— Ти дуже швидко вчишся, Найда.

— А я нічого не вчив і вчити не збираюся! — заявив Валеррр’ян, гордо випрямивши спину, хоча при цьому помітно шкутильгав. — Я стратегічний ресурс! Я інтелектуальна власність відьми! Мене треба зберігати в теплі, в любові та обожнюванні, а не розмазувати по полях як безкоштовний додаток до некромантського сніданку.

  Ми вийшли з тіні сараю.

  Поле відразу здалося неосяжним. Удень воно було просто стернею, а зараз перетворилося на чорне, тривожне море. Суха трава виблискувала в світлі місяця дивним, слизьким блиском і це була не роса, а магічний осад, що смердів гниллю та залізом. Десь попереду, метрів за п’ятдесят, сухо хруснула трава.

  Я встигла подумати, що це, можливо, ті старі мерці з підземелля, які втратили зв’язок із господарем і тепер просто блукають, як зламані іграшки. Але я помилялася.

  З-під землі повільно, з огидним хлюпанням, піднялася рука. Сіра, суха, з довгими тріщинами, наче стара, пересохла глина. Вона судомно вп’ялася пальцями в грунт і з неймовірним зусиллям витягла вгору плече. Потім друге. Потім решту тіла.

  Потім піднявся другий. Третій. Десятий.

  Вони піднімалися мовчки, як тіні в театрі абсурду. На них були старі куртки, вицвілі хустки, звичайний одяг. Це були селяни. Сільські жителі, які, мабуть, роками лежали в цій землі, нікого не чіпаючи. І це виглядало набагато страшніше за будь-яких демонів із фільмів жахів.

  Валеррр’ян гаркнув низько, майже по-собачому:

— О, ні. Тільки не зомбі-апокаліпсис місцевого розливу. Я щойно виліз із бетонної труни, я хочу ванну з лавандою і миску креветок, а не це! Поверніть мене назад, я передумав бути героєм. На сьогодні мій ліміт самопожертви вичерпано. Ви зрозумійте, мій нюх гостріший за ваші магічні радари в тисячу разів, і я вам кажу — це пахне дуже поганим фіналом!

  Один із мерців, старий у пошарпаній кепці, раптом різко повернув голову. Його очі були затягнуті білястою каламуттю, але дивився він не на Дем’яна. Він дивився прямо на мене.

  Я відчула цей погляд фізично, ніби хтось провів кубиком льоду по хребту.

— Еллі, не дивись їм в очі! — швидко вигукнув Дем’ян, заступаючи мене собою.

— Чому? Вони ж просто… пусті оболонки.

— Бо зараз через них на тебе дивиться той, хто сидить у темряві. І він дуже хоче познайомитися ближче.

— Ти справді думаєш, що я боюсь якогось любителя цвинтарної нерухомості? — у мені раптом прокинулася та сама злість, яка зазвичай закінчувалася вибухом некерованої сили.