Розділ 1

— Нам потрібна група швидкого реагування! — коротко сказав Дем'ян. — Некромант. Сильний. Утік або ховається поруч. Потрібна негайна зачистка і переслідування. Повторюю: негайна.

  Він вимкнув зв’язок. Повернувся до мене. Подивився довго. Уважно. Без страху.

— Я тільки зараз зрозумів, — сказав він тихо, але чітко. — Що знаю лише одну відьму сьогодення з такою ж силою, Еллі. 

— Хто вона? — Я зробила крок вперед і ледь не впала, коліна зрадницьки підігнулися, наче вони все ще були в полоні того бетонного мішка, а не на твердій землі. Тіло запам’ятовує страх краще, ніж голова. 

— Вікторія Буревій, — сказав він. Ім’я прозвучало як печатка. — Головна відьма Києва.

  Я ковтнула повітря разом із думками.

  Дем’ян встиг підхопити мене за лікоть так швидко, ніби весь цей час його руки були на відстані міліметра від мене, просто чекаючи моменту, коли мій фасад «сильної та незалежної відьми» остаточно посиплеться.

— Обережно, — сказав він сухо, але пальці стислися на моєму передпліччі занадто міцно й занадто гаряче, щоб це було просто професійною ввічливістю. Від цього дотику по спині пробіг такий розряд, що я на мить забула, як дихати. — Ми потім, поговоримо про це.

  Позаду почулося виразне, повне драматизму театральне закашлювання.
— Руда… — голос Валеррр’яна був хрипкий, як у старого дизельного двигуна, що намагався завестися в мороз. — Якщо це називається «відрядженням без ризику», то я вимагаю офіційний документ із печаткою Бюро, де буде написано, що я помер героїчно щонайменше тричі за останню годину. І вершки. Довічно. У промислових масштабах.

  Мій фамільяр виглядав так, ніби його пропустили через центрифугу разом із мішком цементу. Його розкішна біла шерсть перетворилася на щось сіре, кудлате й безнадійно забруднене. На боці виднілася липка пляма, і я вирішила навіть не питати, чи це якась субстанція із тих мерців, що бродили біля бункеру. Але очі… Очі світилися злістю, драйвом і якоюсь дикою котячою гордістю.

  Дем’ян відпустив мій лікоть так різко, ніби раптом згадав, що у слідчих Бюро зазвичай є правила щодо особистого простору стажерів. Він знову став тим самим звичним монолітом зібраним, холодним, і непроникним. Але я помітила, як у нього під нижньою повікою дрібно смикнулося, а кадик двічі сіпнувся, перш ніж він зміг заговорити знову.

— Зараз всі живі? — кинув він коротко. Його погляд сканував темряву навколо сараю з такою інтенсивністю, що здавалося, він зараз сам почне світитися.

— Теоретично, — фиркнув Валеррр’ян, намагаючись обтрусити задню лапу. — Практично ж, я відчуваю себе шматком ковдри, яким щойно вимили підлогу в морзі. І я все ще не можу осягнути своїм видатним інтелектом: що ж це за таємне сховище без елементарного буфету? Жодної банки тунця! Жодного сухарика! Монстри. Просто безсердечні монстри.

  Я притулилася плечем до шорсткої стіни сараю. Хвилина спокою. Я просто дихала, вбираючи в легені нічне повітря, яке після підземелля здавалося найдорожчими парфумами у світі, навіть попри солодкуватий сморід. Мої магічні канали більше не намагалися розірвати мене на атоми. 

  Перенапруження змінилося глухою, важкою пульсацією, наче серце вирішило переїхати в кінчики пальців.

  І в голові пульсувало одне: ми вирвалися. Але поле навколо шепотіло про інше.

— Він недалеко, — сказав Дем’ян, і його голос став тихішим за шелест сухої трави.

— Знову твій «шепіт»? — обережно запитала я, відчуваючи, як волосся на потилиці знову стає дибки.

  Його очі блиснули тим самим темним вогнем, який я бачила раніше. Тепер це був інстинкт хижака, що відчув чужу присутність