Четвер (час невідомий)

Марго

- Довго ж до тебе доходило, - прокаркав незнайомий жіночий голос. Це ще хто? – А в мене про тебе склалася було краща думка…

- Ти хто? - ось тепер мені по-справжньому не по собі!

- Но-но!.. Не варто грубити старшим! – добродушно пожурила «старенька». – Чи в тобі не виховали елементарної поваги? Не здивуюсь якщо так… Сьогоднішня молодь зовсім не та, що колись. Раніше благоговіли перед мудрістю і силою, а зараз будь-яка хоч трохи кмітлива плюгавка намагається зайняти якнайтепліше місце. І навіть не цікавиться, чи гідна вона цього місця?

Бабуся продовжувала ще щось бурчати собі під ніс, не забуваючи, проте, розставляти принесене по краю жертовного каменю (наскільки я мала можливість хоч щось бачити).

- То може, розкажете дурній відьмі, хто ви така і що задумали? - спробувала витягнути з незнайомки потрібну мені інформацію. Ну, не готова я отак помирати! Рано ще! Стільки справ не дороблених, стільки слів не сказаних, стільки людей не проклятих світом гуляє.

- Вирішила наостанок наговоритися? – реготнула старенька. – Що ж, можу й розповісти. Все одно до світанку не доживеш!

Пересмикнула змерзлими плечима. Ця жінка викликала в мене стійке бажання втекти, не озираючись. Не питайте, чому сама не знаю! Але було в ній щось моторошне, ніби смерть стоїть за її плечем, чекаючи, коли настане час зробити свою роботу.

- Що ж, давай поговоримо, люба. Зрештою, ти не така дурна, як усі ті курки, з якими мені доводилося мати справу, — прошамкала стара.

- Ну, то хто ж ви? -  не здамся! Нехай каже, що хоче, я завжди маю власну думку.

- Ім'я нічого не означає, Марго, коли живеш стільки, скільки я, - розпливлася в беззубій посмішці відьма, нахилившись наді мною. Придивившись уважніше, здалося, ніби я вже її десь бачила. Але де? Їй же років із двісті! Таких стародавніх відьом у місті давно немає. – Але ти можеш називати мене останнім: Серафима Іванівна!

«Та йди ти!..» Добре, що тут темно, інакше ця божевільна побачила б, як викочуються з орбіт мої очі.

- Мені здається, чи вам потрібна підтяжка? - спробувала приховати своє збентеження. – Вас буквально не впізнати, пані Вербицька.

- Не забувайся, Зарецька! - спокійно відповіла головна відьма Сатанрова. - І в мене може закінчитися терпіння до твоїх витівок!..

- Зачекайте! - перебила стареньку, поки вона не передумала відповідати на запитання. - Якщо за всім цим стояли ви, то до чого тут Копитіна? І відьмочки – це ж її рук справа, чи я чогось не розумію?

Жінка гортанно засміялася, запалюючи довкола мене чорні свічки. А ритуал із темних, пані Головна відьма!

- Дурне, наївне дівчисько, яке так жадало влади, що навіть не замислювалося, куди ж іде вся енергія, яку вона так завзято викачувала із дітей. Нею було вкрай легко маніпулювати. Сама прийшла до мене, сама нестиме відповідальніст! Навіть твоя смерть, зрештою, ляже на її плечі.

- Ви перенаправили її потоки? - спробувала скласти два і два.

- Прив'язала до себе, як вона прив'язувала тих нещасних. Нічого складного, але ефект приголомшливий, правда? Ну, добре! Досить теревенити! Скоро світанок, не можна гаяти час…

- Стривайте! - скрикнула, знову засмикавшись у кайданах. Куди вона так поспішає? - Ви сказали, що перетягували на себе всю магічну енергію, яку протягом півроку збирала Сонька. Я не розумію, куди вона поділася? Адже зараз ви аж ніяк не схожі на ту могутню відьму, якою мали б бути, поглинувши таку колосальну кількість сили!

- О, - зраділа стара. – Чудове запитання!.. Вона ось тут!

Жінка дістала з-за пазуху великий, розміром з долоню, медальйон із червоного каменю. Вона повісила його мені на шию, з легкістю подолавши опір.

- Що це? - злість і розпач розпирали зсередини! Як можна було бути такою дурепою, і не здогадатися, що Копитіна надто дурна не тільки для того, щоб розшифрувати Гримуар, а й для того, аби самостійно здогадатися його вкрасти.

- Це моє серце! – беззубо посміхнулася відьма, кігтистим пальцем ніжно погладжуючи вмістилище сили.

- Не розумію…

- Нема чого розуміти, люба! Це насправді моє серце, вирване з грудей під час ритуалу відродження. Воно перетворилося на камінь, і тепер служить своєрідним накопичувачем життєвої сили, щоб у потрібний час повернути її господині.

- Але ж у такому разі, в ньому таїться і ваша смерть! - зробила логічний висновок. – Якщо його розбити…

- Розумна дівчинка! – розлютилася відьма. - Добре, що ти сьогодні станеш частиною мене, і ніхто й ніколи не дізнається нашої таємниці!

- Буров здогадається! – вигукнула перше, що спало на думку.

- Дмитро хороший хлопчик, але надто вже наївний, - реготнула старенька. - Я провела його, як немовля. Він зараз шукає твою колишню подружку, і знайде її ой як не скоро!

- Що ви зробили з Копитіною? - ця жінка все більше мене лякає.

- Не хвилюйся, не вбила. Вона мені ще потрібна... поки що... Лежи спокійно і тоді буде майже не боляче!