12 Моргана

Льодяна печера, що розтягнулася перед нами, виглядала, ніби спіймала світло і перетворила його на холодні кристали. Стінки виблискували синім і сріблястим відблиском, відбиваючи наші силуети у десятках викривлених копій. Я відчула, як серце б’ється швидше: печера, хоч і прекрасна, була підступною. Лід мав дивну якість — він змінював форму, підлаштовуючись під наші очікування. Щойно ми зробили крок уперед, стіни здавалося повільно розсувалися, створюючи нові проходи або ховаючи старі.

— Здається, вона нас спостерігає, — прошепотів Енгерт, зупиняючись і прислухаючись до тихого шелесту льоду.

— Печера? — я знехотя здригнула плечима. — Або я втрачаю розум…

Ми рушили вперед, обережно ступаючи по склизькому льодовому покриттю. Зі стелі падали маленькі крижинки, блимаючи в світлі наших факелів. Кожен звук віддавався глухим ехо, ніби печера хотіла наші кроки перетворити на музику страху.

Через кілька хвилин ми натрапили на першу пастку — лід, який здавався щільним, але під ногами почав повільно прогинатися. Я ледве втрималася на ногах, вхопившись за кристалічну стіну.

— Будь обережна! — крикнув Енгерт, простягаючи руку.

— Я й так обережна, — пробурмотіла я, відчуваючи, як холод проникає крізь шкіру, до кісток.

Ми повільно рухалися далі, стіни печери то наближалися, то віддалялися, створюючи химерні коридори. Інколи здавалося, що ми йдемо по колу — і тоді Енгерт вказував на дрібні деталі, які я майже не помічала: крихітні тріщини в льоду, колір кристалів, відблиски світла, що підказували правильний шлях.

— Ця печера — щось на кшталт живого лабіринту, — зауважила я, намагаючись не видати свого хвилювання.

— Саме так, — погодився Енгерт. — Вона обманює зір, запах, навіть відчуття. Не можна довіряти жодному відчуттю.

Ми зупинилися біля вузького проходу, стіни якого здавалися ближчими, ніж насправді. Кожен крок тут міг стати останнім, якщо не бути уважними. Я відчула, як магія печери, неначе істота, яка грає з нами, намагається зруйнувати наш ритм, змусити помилитися.

— Дивись, — прошепотів Енгерт, — ці кристали світяться по-різному, залежно від нашого руху.

Я нахилилася ближче, відчуваючи, як холод пробирає до кісток. Світло кристалів малювало перед нами майже невидимі стежки, які треба було розпізнати інтуїтивно.

— Тільки не роби різких рухів, — попередила я його, бо одне неправильне крокування — і ми могли опинитися у пастці.

Коли ми йшли далі, печера раптом змінила форму, немов зневажила наші спроби розпізнати її хитрощі. Проходи, що були знайомі кілька хвилин тому, зникли, замінені вузькими тунелями та крутими уступами. Енгерт взяв мене під руку, допомагаючи подолати слизькі ділянки.

— Ти впевнена, що ця печера не жива? — запитав він, глянувши на мене.

Ми просувалися по вузькому льодовому коридору, де лід під ногами блищав небезпечним блакитним відтінком. Кожен крок був ризиком: тонкий крижаний шар здавався надійним, але міг тріснути будь-якої миті. Я відчула, як серце стискається від страху, і зосередилася лише на наступному кроці.

— Будь обережна, — тихо прошепотів Енгерт.

Я зробила ще один крок… і раптом відчула, як лід під ногами почав тріскотіти глухим звуком. Паніка охопила мене миттєво. Лід прогнувся, і я відчула, що ось-ось провалюся в крижану воду, яка хлюпнула холодом уже на підлогу підо мною.

— Енгерт! — крикнула я, намагаючись втримати рівновагу.

Він блискавично кинувся до мене, виставивши руку, щоб схопити за талію. Я ледве встигла ухопитися за його руку, а його міцний хват врятував мене від падіння.

— Тримайся! — закричав він, напружуючи кожен м’яз.

Я відчувала, як холод пробиває крізь одяг і кістки, Лід скрипів під нашими ногами, але Енгерт впевнено витягнув мене на тверду ділянку

— Дякую… — видихнула я, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках і ногах.

— Не дякуй, — сказав Енгерт, серйозно дивлячись на мене. — Тут кожна хвилина може стати останньою, якщо не бути уважними.

Ми ще раз окинули поглядом лідяний тунель, усвідомлюючи, наскільки небезпечна ця печера. Моя шкіра ще довго відчувала пронизливий холо

— Давай рухатися далі, — промовила я, стискаючи кулаки і намагаючись не здаватися страху.

— Згоден, — відповів Енгерт, і ми обережно рушили вперед, тримаючись поруч, уважно обираючи кожен крок, знаючи: печера ще не показала всіх своїх пасток.

Ми пройшли ще кілька метрів, коли з’явився лідяний змій — магічна істота, що скользила по стінах, шиплячи і випускаючи крижаний пар. Його погляд був спрямований на нас, а тіло блищало у світлі кристалів.

— Будь готова відхилитися, — шепотів Енгерт.

Після кількох хвилин переслідування печера знову змінила форму, і ми опинилися в невеликій залі, де відблиски кристалів створювали ефект нескінченного простору. Тут нам довелося обрати шлях, орієнтуючись лише на слабкі ознаки: тріщини в крижаних стінах, тінь від факела, легкий звук крапель води, що падали на лід.

— Ще трохи, — прошепотів Енгерт, — і ми вийдемо на чисту ділянку.