8 Моргана

Рана Вейли вже потроху підгнивала, тож я відійшла за зіллям, яке колись сховала в лісі. Я вирішила: оскільки вона мене не видала, то заслужила на правду. Знявши з себе закляття, я вийшла до неї справжня. Її обличчя раптово змінилося: з блідого на сіре, воно випромінювало нерозуміння. Замість чорнявої, впевненої в собі відьми переді мною сиділа блондинка — тонка, немов листок, який може злетіти від будь-якого руху. Блакитні очі, темна сорочка, ковбойський капелюх і спідниця до колін кольору сонця.

Обережно сівши біля неї на траву, я почала повільно розповідати свою історію:

— Насправді мене звати Моргана. Я з дуже давньої відьомської родини. Мій батько був міністром магії до її заборони, а мати — вчителькою в Академії магії. Я навмисно потрапила в полон до мисливця, щоб знайти свого брата, який зник п’ять років тому. Але замість того, щоб допомогти мені його відшукати, він постійно змушував робити страшні речі. Я мала приводити йому відьом, у яких він поступово забирав сили.

Одного дня він привів до мене дівчину років п’ятнадцяти й сказав: «Ти мені добре служила, тепер настав час і тобі долучитися до роботи». Я, заціпеніла, лише похитала головою. За це і потрапила в підземелля.

Побачивши тебе в цій пошарпаній довгій червоній сукні, яку він одягає на всіх бранок, я вирішила: маю тебе врятувати. Якщо ти не захочеш спілкуватися зі мною — я зрозумію. Але нам потрібно десь сховатися. Я знаю одне місце, — сухим голосом сказала Вейла.