18. 2

Голка теж вискочила за нею у двір. Не лишила саму, проте не зробила жодної спроби завести розмову. Зате прикликана відгукнулася на чорну хвилю.

— Я знаю, що тобі допоможе! Давай поб’ємо тій пройдисвітці вікна!

Інша нагнулася і підійняла один з купки камінців, які лежали на стежині неподалік від хвіртки. Підкинула його догори й ледь упіймала. Камінь пискнув і міцно ухопився пальцями за долоню.

Соломія від несподіванки труснула рукою, але кругляш лишився на місці.

— Не тряси, бо знудить прямо на твої босі ноги, хранителько!

Не помітила, що забула взутися… Та зараз це хвилювало в останню чергу!

— Ти хто? — прошепотіла й увімкнула ліхтарик на телефоні.

Сіра істота, що прикидалася камінцем, була чимось схожа на троля з дитячих мультиків. Невеличкі круглі очі з цікавістю визирали з-за величезного носа картоплиною. Тонкі уста розтягнулись в усмішці, демонструючи три товстих нижніх зуба. Істота мала кругле тіло і коротенькі ручки з ніжками. Спочатку думала, що і крила також, проте то виявилися довжелезні широкі вуха, схожі до слонячих.

Татко вийшов надвір і істота загорнулася у ті вуха, знову нагадуючи звичайнісінький камінь.

— Обережно поклади мене на доріжку! Знаю я вас… — забубонів камінь.

Татко вийшов з пледом і сів на гойдалку. Поплескав рукою поряд з собою. Соломія завагалася. Сором і відчай сплелися в грудку і застрягли у горлі.

— Та ти взагалі нічого не розумієш у житті? Мати батьків, то вже неоціненний скарб! Бісиш! — прикликана кинула камінь під ноги й покрокувала до гойдалки. Могла б заперечити, проте була вдячна, що вона зробила те, на що не вистачало сили.

Татко накинув плед на голі ноги й прогорнув до себе.

— Я розумію… — знову повторив він.

Велике гаряче серце, що билося у грудях біля вуха, наповнювало тишу затишком і переміщало у дитинство. В ті часи, коли вона кожного вечора засинала на міцних широких грудях у ліжку батьків.

Так вони й зустріли удвох світанок.

Вранці збиралася до школи. Поклала у ранець усе, окрім підручників. Таткові не треба знати, що вона збирається прогуляти! Голка від себе натаскала до рюкзака купу їжі, ніби вони збираються у справжній похід. День мав бути довгим… Соломія прихопила ще щоденник діда і вибігла з дому з криком, що добереться сама.

На галявину поблизу входу у ліс ноги самі привели. Лісовика не було, тому поклала йому в дупло пакунок з житнім печивом і скинула ранець на траву. Маленькі зелені паростки активно лізли з землі крізь пожовклу траву, нагадуючи, що життя не закінчується, а перероджується.

Пригадався шепіт Гамаюн і Сирін. Їх «ти помреш» забилося відлунням у вухах. Струснула головою і взяла щоденник, аби відігнати погані думки.

Уявила собі той вухастий камінь і відкрила дідову добірку. Біле світіння огорнуло палітурку. Сторінки побігли одна за одною і зупинилися через пару секунд. Глянула на картинку. Так, це точно кругляш! Прочитала, що то дух каміння і його народ кличуть вуками.

Усміхнулася й уявила мавку. Сторінка зупинилася на малюнку зеленоволосої красуні в озері під місячним сяйвом. Дід упіймав гарний момент… Все з опису вона знала, проте примітка насторожувала. Було вказано, що мавки часто бувають заздрісними й натура у них зрадлива, корислива. Вони чіпляються за чоловіків, аби живитися їхнім духом. Відразу пригадала симпатичні очі Лади й кольнуло у грудях. Ні! Вона точно не така!

Уявляла собі знайомих інакших і читала про них. Було цікаво. Особливо дідові малюнки радували око. Він міг бути художником! А ще, це відволікало від поганих думок.

— Нащо ми прийшли?

Голка заговорила уперше за весь ранок. Відклала щоденник і теж запитала про те, що турбувало:

— Чому ти на мене образилась? Я ж не могла контролювати те, що сталося вчора…

Соломія глянула з-під лоба.

— В тому і справа, лапо… Я б допомогла тобі проконтролювати, аби ти сама хотіла! Аби на хвильку задумалася, що саме ти робиш. А натомість ти закрила свідомість і ледь не випила невинну істоту! Так природою закладено, що духи приходять по потерчат. Не через те, що вони злі, а тому, що такий колообіг подій, баланс сил. Злими духами не народжуються! Ними стають! Ті ж самі потерчата... А ти ледь не вбила істоту…

— Я не знаю, що то було, Голко… Не знаю…

— То була ти!

— А як же прикликана?

— Її я відчуваю, як і тебе, лапо. Вона жадала цього, проте пальці на горлянці Летуса стиснула саме ти!

Відчувала, що то правда, але в їх компанії лиходійка прикликана…

— Що я маю зробити?

— Визнати це! Зізнатись собі половина діла!

Соломія пригадала чорну хвилю злості й жаги, яка в той момент засліпила очі. Відчувала, що то була інша. Проте ще дещо не давало спокою. П’янке відчуття неймовірної сили й могутності. То вже була вона…

Знову сльози виступили на очах. А коли Голка підійшла і залізла на руки, притискаючись головою до грудей, по щоці потекла перша доріжка.