18. Почуття без терміну придатності

18. Почуття без терміну придатності

Татко з тіткою Анею так і заснули на дивані. Зовсім поряд... Соломія була надто втомлена, аби приділити цьому увагу. Лише дозволила собі скривитися і пройти мимо. А Сьома ніби не був здивований... Вона повела брата у свою кімнату. Парубок застиг у дверях і усміхнувся.

— Пам’ятаєш, ми в дитинстві весь час разом спали? А ще під ліхтарики влаштовували на стелі театр тіней. Я сумую інколи за часами, коли все було так просто…

Голка солодко позіхнула і застрибнула на подушку. Вона вже ніби не дулася. Теж була надто виснажена.

Соломія пригадала, як вони дуріли малими так, що вночі впали з дивану. Хихотали довго, аж доки не помітили, що у Сьоми розбита голова…

— Як тобі? — кивнула вона в бік вітальні й сіла на ліжко. Брат усе зрозумів правильно.

— Коли батько звалив до Львову, прихопивши коханку, мама була розчавлена. І я обома руками за все, що викликає усмішку на її обличчі! Тому…

Відвернулася. Не змогла стерпіти погляду. Стало трішки соромно. Татко теж дуже страждає після смерті мами… Але сором швидко минув, коли перед уявою сплили його обійми з іншою жінкою. Байдуже! Вона теж страждає! Вони обоє мають тужити за мамою, інакше усе минуле життя не матиме сенсу…

Не стала переодягатися. Відвернулася до вікна і тихо кинула Сьомі:

— Можеш теж спати на ліжку.

Матрац прогнувся під тілом поряд. Спина до спини. Так багато всього хотілося сказати, але вичавити з себе бодай звук не вдавалося. Кортіло розревітись, як у молодших класах школи, коли ліпший друг йшов від тебе. Навіть якщо він уявний… А таких теж було чимало…

Чула тихе сопіння і не могла зімкнути очей. Було дивно засинати поряд. Все ж вони обоє давно виросли з дитячих спогадів, а нових ще не набули… Соломія думала, що взагалі не зможе заснути, проте втома врешті взяла своє.

Їй снився густий туман. Він настирливо ліз у будинок крізь щілини у вікнах і стелився підлогою. Сірі клуби диму несли сирість і прохолоду, а ще запах боліт… Дім рипів і гаркав, намагаючись виштовхати його з себе, ніби їдкий чад з легенів, проте виходило кепсько. Туман шипів і кусався у відповідь, а ще раз у раз шепотів ім’я. Її ім’я…

— СОЛОМІЯ… — чулося звідусіль.

Жіночий голос пробирав до мурах. Він гукав її! Встала з ліжка і пішла до вікна. Туман чіплявся за ноги. Йти було важко, проте щось кликало її знадвору і тягнуло, ніби магнітом! Підійняла руки й притулилася до холодного скла чолом. Дуже кортіло зробити ковток свіжого повітря. Дім мав випустити її, проте не хотів… Пальці стиснулися від злості.

Постукала кулаками по склу. Проскиглила, аби дім допоміг вийти, але шибка буркнула і куснула за руку, а віконниці з гучним плескотом зачинилися з того боку. Світ потонув у темряві. Туману видно не було, проте відчувала, як він метається по підлозі й плутається поміж ніг. Думки в голові плуталися так само.

— Мені треба вийти! — рикнула Соломія і з силою вдарила руками.

Почувся гучний дзвін і уламки скла посипалися додолу. Дім зашипів від болю. Заклякла… Що вона наробила?! Хотіла погладити стіну, аби заспокоїти, проте вона вигнулась дугою, щоби уникнути доторку. Будинок боявся її…

Вже опускалась на коліна, аби просити вибачення, як знову почула голос. Він настирливо прослизав крізь пітьму у хащах. Треба до нього! Взялася руками за порожню раму і підтягнулася, перекидаючи ногу через вікно.

Хтось різко смикнув за плечі. Руку вище ліктя обпекло болем.

— Що ти робиш? — стурбовано запитав Сьома. Він був сонний і мав відбиток подушки на щоці.

— Я?

Соломія розгублено озирнулася довкола. У кімнаті горіло світло. Вона стояла поряд з розбитим вікном і перекинутою назовні однією ногою. Затулила руками рота і похитала головою… Що вона накоїла…

Татко прибіг, коли обидві ноги міцно стояли на підлозі. Він видавався таким стурбованим, що захотілося все йому розповісти, аж поки не порозі за його спиною не мелькнула тонка фігура тітки Ані.

— Солю?! — очевидно він чекав пояснень, яких Соломія не мала.

— Люба! З тобою все гаразд? Що сталося? — запитала Аня, переступаючи поріг.

— Все добре… — рикнула у відповідь.

Бісило, що тітка завжди така добра! Було б легше, аби вона була мегерою, чи їла суп із кошенят на сніданок…

Татко взяв за руки й повернув долонями до себе. Обережно дмухнув на подряпини. Аня теж підійшла ближче. Автоматично висмикнула руки й глянула з-під лоба на обох. Збоку цокнув язиком Сьома.

— Солю! — татко почав грізно, але потім провів рукою по волоссю і поправив окуляри. — Солю…

— Мені треба прогулятися… Надто душно…

Відтягла комір чорної футболки з принтом шахів. І справді почувала себе не дуже добре.

— Зараз? П’ята ранку…

— Напевно краще ми підемо. Збирайся, Сьом. За рулем будеш ти!

Відвернулася до розбитого вікна. Гіркий присмак у роті застряг у горлі грудкою. В грудях пекло і тиснуло, ніби серце скували тугою гарячою проволокою. Образа на татка, на маму, на себе і на увесь світ боляче кольнула голкою душу і пролилася сльозами. Розмазала їх по щоках і підтерла рукавом ніс.