16. 2

Відчувала затхлий запах немитого тіла. Несвіжий кислий подих з присмаком гнилі зворушив волосся на маківці.

— Прикінчимо його! — прикликана схопила палицю і сіпнулася, щоб обернутися.

Соломії вартувало великих зусиль стримати її. Заблокувала свою ліву руку. Дивно, та схоже інша була лівшею! Видерла правою рукою палицю зі щільно стиснутих пальців і миттєво відкинула подалі, ніби то була отруйна змія.

— Що ти робиш?! — від гнівного окрику у голові ледь не заклало вуха.

— Довіряю собі… — прошепотіла у відповідь.

Неприємний холодок крався по спині. Почуття нудоти засіло у потилиці. Від запаху прілості й теплого гною мутилося у голові, проте вона стояла. А потім зробила крок. Істота позаду рикнула і знов наблизилась, проте вже не так близько. Ступила ще один.

— Чому ми йдемо? — червона пелена гніву вискочила перед очима.

Похитнулася, ледь не втративши контроль.

— Ти його бачиш, Голко? — звернулася ментально.

— Так, — спокійна відповідь кішки додала впевненості у власних силах.

— Ця тварюка зжере нас! Паскудство… Ліпше ми її!

Ліва рука затерпла. Чорні паростки пролізли крізь жили у плече. Його обпекло болем. Стиснула кулон у долоні, аби додав сил впоратися з темною стороною. Уявила, як прикликана, так схожа на неї ніби сестра близнючка, валить чорну істоту позаду на спину і вгризається у її м’яку плоть. Відчула солодкий терпкий металевий присмак у роті і як хрустять на зубах дрібні кісточки. Все ж таки знудило у кущі…

— Якби він хотів нас зжерти, не переслідував би й не чекав, а просто напав. Навіть зараз! Те, що він не вийшов до нас із кущів значить, що він ще не готовий взяти те, за чим прийшов. Щоби це не було, я зараз теж не готова це дати! Тому припини катувати руку і відчепися нарешті!

Соломія і сама була зла. Ліва рука горіла, ніби в пеклі. Проте їй вдавалося стримувати кровожерливі замашки прикликаної, а це викликало дивну насолоду з присмаком гіркоти.

Чим далі вона віддалялася, тим більше відставала істота позаду. Кортіло оглянутися, проте не могла змусити себе побачити те, що викликало дрижаки у тілі. Просто не могла…

Голка йшла поряд. Була задумлива і мовчазна. На німе питання в погляді відповіла помахом голови. Фамільяр не збиралася розповідати про те, що бачила.

— Але чому? — прошепотіла ледь не у відчаї. Руку почало відпускати й нестерпні колючки скрутили м’язи.

— Ти зробила вибір. Вірний, чи ні, скоро побачимо!

До самого пізнього вечора боліла рука. А ще дрібні дрижаки точили тіло. Пережитий жах накотив аж удома, коли закрила за собою хвіртку.

Тітка Аня розповідала таткові про клієнта з роботи, якому так набридла дружина, що він припинив помічати праву частину її тіла. Звучало дивно, проте така робота психолога.

Сьома сидів поряд з розбитим носом і великим фінгалом під оком. Він був незвично мовчазний, нічого не їв, лише дудлив сік через трубочку. Їй і самій не надто хотілося говорити.

Потім вони сиділи удвох на гойдалці, поки дорослі перебралися з вином до каміна.

— Будинок якось змінився, — буркнув брат і оглядівся.

— Йому зле… — прошепотіла тихо, та Сьома почув.

— Зле? Кажеш так, ніби про живу істоту!

Глянула в темні очі брата. Часу мало, а робити щось треба… Може він знає що? Може дід йому давав якісь настанови?

— Так і є!

Очі в очі. Секунда інша. Крива посмішка зовсім не зіпсувала обличчя брата, хоча зробила його гострішим.

— А я думав, коли ти вже розкажеш…

— Що ти робиш ночами у лісі? — підійняла брову.

Кущі поряд зашаруділи й здригнулися. Серце тьохнуло і стиснулось. Невже істота повернулася? Над кущами висунулась зелена маківка. Слідом за нею показалися великі фіолетові очі.

— Ладо?

Кинула погляд на брата, проте він не був здивованим. Можливо він її не бачить? Вона ж мавка…

— Так. Привіт. І тобі, Сьом… Треба йти!

Відчуття сюру накрило з головою. Брат весь час прикидався, що нічого не знає?

— Не дивись на мене так… Ти сама мала розповісти!

— Ти теж їх бачиш?

— Не усіх. Лише тих, з якими мене познайомив дід і які самі хочуть, щоб я їх бачив.

Мавка витягнула їх за хвіртку.

— Баба Клава приходила сьогодні до лісу. Сказала привести хранительку до опівночі. Вже одинадцята! Треба йти…

Соломія мала багато питань, та згадала сьогоднішню зустріч, тепле кольорове сяйво, яке відчувала від незнайомки на інтуїтивному рівні, і вирішила все відкласти. Та спочатку треба було попередити татка, що вони з Сьомою підуть прогулятися.

Заскочила до кімнати й застигла.

Татко тримав руку на щоці тітки Ані й дивився їй в очі, а вона розгублено застигла. Потім піднесла тонкі пальці до його руки й накрила широку долоню своєю.